Розділ 31 Надія (Соломія)

Розділ 31 Надія (Соломія)

Гнів тільки наростає з тієї миті, як Віка направила на мене зброю. Він ніби перетворився в фізичну силу, яка зосередилась всередині мене і хоче вирватись на зовню. Тому, коли Віка забирає зброю від моєї голови, мені досить легко вдається від неї вирватись. Я хочу провести останні хвилини життя в обіймах коханого чоловіка, тому біжу до нього. Ні, не жалкую, що зустріла Ярослава, я так сильно його кохаю, що відчуваю себе поряд з ним цілковито щасливою. Дитя... я пам’ятаю, що відповідаю не тільки за своє життя, але, нажаль, в яку сторону я б не побігла, все одно приречена на загибель.

Ви напевно запитаєте:

-Соломія, навіщо ти заховалась за спиною у Ярослава, ця божевільна все одно вб’є вас обох?

Так, я стояла за його спиною. Моє тіло було зовсім не помітне за великим тілом коханого. Я навіть не обіймала його ззаду притулившись до рідного чоловіка, щоб відчувати його тепло. На всі ці сентиментальності в мене просто не було часу. Розпочну пояснювати з самого початку. 

Отже: ще сидячи в ресторані за святковим столом я помітила, як Ярослав дістав телефон зі своєї кишені штанів, а потім назад поклав його туди. І, біжучи до Ярослава, я думала тільки про одне: як непомітно витягнути мобільний телефон з його кишені і мати змогу відправити повідомлення Сергію. Скоріш за все Сергію не вдасться нас спасти, але ця злочинниця обов’язково має понести покарання. Підбігши до Ярослава, я притуляюсь до нього з боку і, засунувши руку до його кишені штанів, дістаю мобільний телефон. Ярослав, зрозумівши мій намір, швиденько мене цілує і ховає за своєю широкою спиною. Звідки я знаю код розблокування мобільного телефону Ярослава? Я гадала, що така інформація мені більше ніколи не знадобиться. Якось  уввечері, лежачи зі мною у ліжку, Ярослав гладив мій животик. Мобільний телефон Ярослава, що стояв на тумбочці  біля ліжка, сповістив про надходження повідомлення. Коли я передала телефон Ярославу, він відповів, що в нього більш приємна справа.

-Сонечко, глянь, що там прийшло. Введи рік і число нашого знайомства, - я приємно дивуюсь, адже ми, дівчатка, любимо пам’ятати такі дати. Я Розблокувала телефон і прочитала йому повідомлення... 

І ось тепер, тремтячими руками розблокувавши телефон, пишу повідомлення для Сергія.

« Віка зараз в нас вистрелить, ми вдома  біля причалу»

Чую, як Віка вистрелює, а потім Дейсі починає скавуліти від болю. Починаю схлипувати і нажимаю в телефоні відправити. Вмикаю диктофон, додаткові докази для суду не завадять. Віка вдало якраз зізнається, що це вона намагалась вбити Ярослава. А  я стою і плачу, міцно стискаючи телефон у руці.

В умі починаю говорити до своєї дитинки, яка знаходиться у моєму животику і якій так само страшно як і мені. Я знаю: мій малюк все відчуває. І я починаю просити в нього пробачення.

-Вибач, рідненький, я більше нічого не в змозі вдіяти. Мама тебе любить і татко теж, і сестричка з нетерпінням чекала на твою появу, але, нажаль, не судилось… Ми будемо з небес оберігати Маргаритку. Будемо спостерігати, як вона піде до школи, потім поступить в найкращий вуз країни, вийде заміж… Я так глибоко занурилась в думки, що навіть не зрозуміла, коли саме почались відбуватись наступні події. Тільки звук від падіння в воду чогось важкого виводить мене із негативних думок.

Так от, стою наганяю на себе негатив, ще й при цьому тихенько плачу, а за спиною Ярослава відбувається наступне. Дейсі збирає останні сили і таки підіймається на ноги. Шкутильгаючи вона тихенько долає відстань, що розділяє їх з Вікторією, залишаючи позаду себе сліди від крові, що скапують з її рани. Нам просто пощастило, що Віка стояла на краю причалу і Дейсі швидко змогла до неї дійти. Собака з усією люттю накинулась на це ст…, як м’якше сказати, на цю злочинницю і зіштовхує її в воду. Пістолет випадає з її руки і падає на дошки, а сама Віка починає барахкатись у воді.

Ярослав підійшов до пістолету і легенько відсунув його ногою від краю. Не дарма, адже там зостались відбитки пальців Вікусі. Я з жахом дивлюсь на Дейсі. Вона лежить нерухомо на боку, саме на тому місці де нещодавно стояла Віка. Підбігши до нашої рятівниці, я передаю телефон Яославу, а сама присівши біля майже бездиханного тіла собаки, надриваю зубами низ плаття і відриваю руками від своєї спідниці два великих шматки тканини. Дейсі слабка, її грудна клітка майже не рухається,вона втратила багато крові. Куля потрапила в плечовий м’яз. Притуливши один шматок тканини, зі спідньої частини сукні, до рани, я беру інший шматок тканини і міцно зав’язую поверх рани.

Віка в цей час намагається вилізти на причал, вчепившись руками за крайні дошки. Розуміє, що плисти марна річ: вся територія охороняється навіть на іншому березі, де також розміщенні будинки. Вона дивиться на мобільний телефон в руках Ярослава і усвідомлює, що один його дзвінок і  її  буде розшукувати вся поліція округу, не беручи до уваги навіть охорону, яка також не дасть їй прослизнути непоміченою.

-Ти посидиш у воді, - стоячи на причалі говорив Ярослав і з огидою дивлячись на неї, - поки я не зроблю пару важливих дзвінків.

-Мені холодно, вода просто крижана, - намагається надавити на жалість…, але на Ярослава це не діє. Він взнав її гнилу натуру і більше не відчував жалю до цієї жінки.

-Ти вбила мою дружину, намагалась вбити мене, підставила Стаса, знову намагалась вбити мене і мою майбутню дружину, вистрілила в мою собаку. Та  життя моєї собаки в сто разів цінніше за твоє, нікчемо!

-Стас справді намагався тебе обікрасти, - ніяк не вгамовувалась Віка освіжаючись у прохолодній річці.

-Я розберусь, але ти маєш понести покарання за свої злочини, а не невинні люди.

-Ярослав, Дейсі терміново потрібно відвезти до ветеринара, вона помирає. – Собачка ніби перестала боротись за своє життя, вона знала, що спасла нас  і тепер зі спокійною душею помирала. Мої руки були всі в крові, я притискала руками рану поверх пов’язки і молила Бога, щоб допоміг вчасно доставити її до лікаря. Дейсі було всього два роки і вона молода, сильна, мусить обов’язково вижити.