Розділ 20. Переїзд.

Розділ 20. Переїзд.

-Ти все добре обдумала, доню? – Мама переступала через пакунки зі складеним одягом, щоб мати змогу поближче підійти до мене.

-Мамуль, я тебе так люблю,ну годі… Ти ж мене знаєш, якщо я вирішила, то неодмінно маю це зробити, - остання сумка з речами була запакована і я присіла на ліжко, щоб відпочити.

-Чим тебе не влаштовує столиця?- не заспокоювалась матуся. Вона підійшла і також присіла біля мене на ліжку, роздивляючись по сторонам.

Квартира мала не дуже охайний вигляд. На підлозі куча сумок з одягом, деякі коробки з посудом, з вікон тюль також була вже знята. Тато з хвилини на хвилину мав під’їхати з дядьком Семеном, щоб вивезти меблі з квартири. Тимчасово «поживуть» в тата в гаражі, поки не куплю житло в Одесі. А речі перевезу до мами на квартиру. Тим більш, що квартиру я майже продала, залишились юридичні питання.

-Столиця чудова, але я хочу переїхати поближче до моря. От коли ви з татом востаннє були на морі? Тепер будете кожного року відпочивати, - я притулилась до рідненької і намагалась бути в гарному настрої.

-Якщо це через чоловіка, то не варто поспішати з рішенням, люба. Може пройде час і ти пошкодуєш, що так поквапилась…

Про що я буду шкодувати точно, то це про неможливість більше бачити свою принцесу. Маргаритка ж не винна що її тато козел. Вона чудо, а не дівчинка і я її дуже люблю.

-Мамусь, ну як я зрозумію, що прийняла невірне рішення, якщо не спробую?

-Ну що, дівчатка, ми з Семеном вже можемо розпочинати погрузну? – почулось з коридору басистий голос тата. І робота закипіла по справжньому.

Ми з мамою теж не сиділи без діла, допомагали виносити неважкі сумки і деталі меблів. Мою увагу привернув літній чоловік, який сидів на лавці біля під’їзду і уважно спостерігав за нашими діями. Цього чоловіка я тут раніше не помічала. Напевно, хтось з нових мешканців, подумала я і продовжила далі пакувати речами вантажний бус дядька Семена.

-Доню, ми напевне поїдемо відвеземо ці речі, бо вже двері не хочуть зачинятись, - тато сильно натиснув на двері,щоб ті зачинились. А ви з мамою передивіться, що ще потрібно вивезти.

-Я тобі така вдячна за допомогу, - вимовляючи ці слова, я обійняла міцно тата. – ти без лишніх запитань, просто приїхав і допомагаєш своїй «жабці-мандрівниці» - ми обоє посміхнулись і тато погладив мене по голові, як маленьку дівчинку,- я тебе люблю татусю.

-Так, ми з Семеном поїхали, - відсторонюючись, відповів тато. – А то від такої сентиментальності я ще розплачусь. І ніколи не забувай Соломійко, що я тебе також люблю.

Я ще постояла пару хвилин, спостерігаючи як машина виїжджала з двору. А потім і собі рушила до квартири, де на мене чекала мама.

-Соломія, можна вас на хвилинку? – Мені почулось, чи цей чоловік і справді звернувся до мене по імені. Я обернулась в його сторону і помітила, що він дивиться на мене сумним поглядом. Це був чоловік років семидесяти п’яти, високого росту і худорлявий. По його зовнішньому вигляду можу сказати, що життя його добре потріпало. Він був одягнений в заношені речі, йог сіра кепка була затерта і її місце мало б бути на смітнику, а не на голові в цього милого дідуся.

-Я вас слухаю, - сказала я підійшовши до лавки на якій сидів чоловік.

-Усе своє життя я мрію, що моя донька також зрозуміє як сильно я її люблю і зможе бути зі мною хоч трішки ніжнішою.

-Напевно вона просто не вміє виявляти свої почуття. – мені захотілось підбадьорити цього чоловіка, що геть пав духом.

-Ні, вона просто не здатна любити. – Після цієї фрази його кутики губ ще більш опустились до низу. -А ось твоєму татові пощастило мати таку донечку, - це він ще не знає,що я йому не рідна дочка.

-То чого ви мене покликали?

-Присядь Соломія, в ногах правди немає. Я тобі все розповім. – послухавши дідуся я присіла біля нього на лавці. Чомусь він мені сподобався.

- Я самотній чоловік, дружина померла десять років тому. Донька і знати мене не хоче. -  Чоловік в віці, поговорити певно не має з ким, ось і вирішив вилити мені свій душевний біль. – Донечку дружина народила пізно, та й я був вже немолодий. Жили ми не бідно, але досить скромно. Коли донці виповнилось чотирнадцять років, ми почали з дружиною помічати, що вона нас соромиться. Друзів додому не приводила, говорила, що їй соромно перед дітьми, що ми живемо бідно. На свій випускний попросила, щоб ми не приходили, бо батьки її однокласників молодші, а ми навіть гарного одягу не маємо, щоб піти до неї на свято. А ми душі в ній не чаяли, розумієш, - Він глянув на мене блідо - голубими очима, які наповнились слізьми. Все до копієчки відкладали їй на навчання. Вона говорила: - я вивчусь в хорошому вузі і сама буду заробляти великі гроші, якими ви мене обділяли все моє дитинство. Ми не сердились, а тільки бажали їй щасливої долі. От і учора я пішов до неї в гості, бо дуже скучив. Вона не дуже хотіла мене впускати в свою красиву квартиру, але в неї задзвонив мобільний телефон і вона, піднявши слухавку, махнула мені рукою, щоб я заходив. Сама пішла в іншу кімнату поговорити. А я ж, розумієш, не з порожніми руками в гості прийшов, купив їй яблучок, коробку цукерок. Та й думаю піду на кухню, щоб все викласти на стіл. Ось  там я і побачив твої фото, Соломія, на підвіконні. І твоя адреса там лежала і ще багато різної інформації про тебе. Я б може не придав цьому значення, адже моя донька працює слідчим. Але в твою фотографію вона встромила кухонний ніж і мене це налякало. Ще раз пробігши очима по твоїй адресі, щоб запам’ятати, я вирішив, що мушу тебе попередити. Номер твоєї квартири не запам’ятав от і вирішив тебе чекати на лавці, поспішати мені нікуди. Дуже не хочеться бачити свою донечку по іншу сторону закону.

• Вашу доньку часом не Вікторія звуть?
• Саме так, а ви що  вже знайомі?
• На жаль, так. І можете не хвилюватись,- я піднялась з лавки, - вона мене більше не потурбує. Все, що вона хотіла зробити мені, вона вже зробила. До побачення,- обернувшись, я попрямувала до під’їзду.