Розділ 17. Сон

Розділ 17. Сон

Зібравши залишки сили, а їх зосталось ой як мало, я рушила на вихід з ресторану. Піднявши підборіддя я йшла з високо піднятою головою, хоч  в середині мене всю скрутило від болю. Вийшовши з ресторану, я великими порціями намагалась вдихати вечірню прохолоду через ніс і повільно випускала її  ротом. Мені потрібно взяти себе в руки, щоб покинути це кляте місце. Сльози не давали добре бачити і тільки маленькі ліхтарі  вздовж алеї служили путівником.

 Чомусь згадався мій приліт з Гоа, коли мій літак в негоду йшов на посадку. Тоді також на посадковій смузі горіли ліхтарики, допомагаючи літаку успішно виконати приземлення. І стало ще болючіше від усвідомлення, що я знову наступила  на ті ж самі граблі.

- Доброго вечора, будь ласка таксі  до ресторану «Комфорт плюс», - швидко вимовляла Орися доганяючи мене ззаду, -Соломій, вибач дурепу, що наполягла  піти сюди. Це все через мене.

- Ні,це все через мою довірливість, - я глянула мокрими очима на Орисю коли ми чекали таксиста. – Я тобі все розповім, тільки згодом.

-Ти ж мене знаєш. Я тебе уважно вислухаю, - вона обійняла мене за плечі. – А поїхали до мене? Мама на дачі, намагається однією з перших вправлятися на городі. І квартира вся в нашому розпорядженні буде. Тобі краще не залишатись наодинці, поїхали.

Те, куди поїхати ,навіть не думалось, головне покинути це місце.

- Ні, я хочу додому, - знесилено вимовила я.

 Хоч як я була розбита і зневірена, я все одно чекала, що Ярослав вибіжить за мною та розпочне виправдовуватись, але цього не трапилось. Дочекавшись таксиста, ми вирушили до міста. Всю дорогу, як не дивно, Орися не запитувала ні про що. Вона, як любляча сестра, притулилась і обійняла мене. А я всю дорогу тихенько плакала. Так боляче навіть Олег не зміг мені зробити. А Ярослав, міцно оселившись в моєму серці, порвав його на шмаття.

Зайшовши в квартиру, я скинула пальто, шпурнула на підлогу сумочку, ніби це вона винна у всіх моїх бідах, і не роздягаючись, лягла на ліжко. Від великої кількості солоних сліз, які я виплакала, пекли очі. Згадка про те, що ще не так  давно ми кохались на цьому ліжку і він називав мене своєю, як не дивно підняло мене з цієї постілі. Адже навіть запах йог парфумів залишився  на постілі і це стало нестерпно.  Я відчувала огиду,що стала просто розвагою для багатого чоловіка. Прийнявши душ, я переодягнула постіль. Ту, що зняла, вирішила просто викинути. Якби так легко можна було б викинути почуття із серця…

Сон не йшов. Перед очима спливав поцілунок Ярослава з Вікторією. Вікторія…, чи можливо це вигадане ім’я? Як і все це шоу, що вона затіяла з придбанням квартири. І я пригадала де я бачила цю жінку. Так, це саме та жінка, яка поспішала залишити ресторан, не в найкращому настрої. Того дня, коли я познайомилась з Ярославом. Отже, це він з нею був тоді в ресторані. Звичайно, вони посварились і він вирішив позалицятись до мене. І звуть її точно Вікторія. Я пригадала, як згадувала Маргаритка про татову подругу.

 Більше ніяких чоловіків! Твердо вирішила я. І відчувши як розслабляється моє тіло і очі зажмурюються я змогла заснути.

Сон.

Простора біла кімната, в якій немає жодних меблів. Я сиджу босоніж в літньому платті на дерев’яній  підлозі, в центрі  цієї кімнати, обвивши руками коліна. Сльози капають з очей, пробігають вузькими струменями по щоках і падають на коліна. Відчуваю душевний біль, знаю що мене покинув чоловік.  Хто він? Згадати не можу, але все одно плачу. Просторі вікна відчинені, на них висить тюль блакитного кольору. Я відчуваю, що повіяв вітер, колишучи при цьому майже прозору голубу тканину на вікнах. Підіймаю голову з колін, бо відчуваю, що хтось є поряд. І справді, маленький хлопчик, років трьох,  дивиться на мене. А потім протягує свої рученята і обіймає мене.

- Я ж поруч. Мамусю, не плач.

Відчуваю, що це моя дитина, але не можу обійняти його. Все тіло ніби сковане, не можу навіть поворухнутись. І від цієї немочі стає так нестерпно, що я скрикую. І потрапляю в іншу реальність під назвою «життя».

***

Я зриваюсь з ліжка, розуміючи, що розбудила себе своїм криком. Надворі ще темно, але сон уже не йде. Тому вирішую піти на кухню попити чаю. На годиннику четверта ранку, я кладу чайник на газ і присівши біля столу на стілець, починаю пригадувати сон.

Сон був тяжкий і приємний водночас. Таке миле янголятко обіймало мене. Я намагалась пригадати обличчя своєї дитини уві сні, в нього були такі самі, як у мене, великі карі очі і таке гарненьке личко. Мені здавалось, що я ще й досі відчуваю його рученята в себе на шиї. І я поклала собі руку на шию, ніби торкаючись його рученят.

Коли чай вистиг, я зробила пару ковтків і таки відчувши втому, пішла назад в  спальню. В кімнаті було прохолодно. Я й забула, що коли йшла в ресторан, залишила вікно привідкрите.  Люблю провітрювати кімнату перед сном, так краще спиться. Закривши вікно, лягла в ліжко і таки заснула.

 Просинаюсь о дев’ятій  годині ранку від звуку свого мобільного телефону. Прийшлось встати з ліжка і неохоче витягнути телефон, що лежав в сумці. Яка із вчорашнього дня так і продовжувала валятись на підлозі в коридорі. Дивлюсь, що телефонує Орися, тому приймаю виклик.

- Ало, - не дуже радісно вимовляю я в слухавку.

- Соломій, я їду до тебе в гості. Ти яке вино любиш? Сухе чи солодке, біле чи червоне? Я якраз в супермаркеті, - у Орисі голос був досить бадьоренький.

- Орись, ну яке вино з самісінького ранку?

- Ну не їхати ж мені  до тебе з порожніми руками?

 - Купи краще знеболююче, в мене дуже болить голова.

- Буде зроблено! Чекай.

Орися принесла ліки, за які  я їй була безмежно вдячна, морозиво і чорний шоколад. Це, як пояснила гостя, « антистрес». Ми розмістились на кухні. Я випила таблетку і головний біль став відступати. Розклала морозиво по піалочкам, нарізала дві апельсини, зробила каву і розгорнувши шоколад, присіла навпроти гості.