розділ 10 Материнська любов

Розділ 10. Материнська любов.

Я закинула сумочку на плече і, тримаючи в руках подарунок для дівчинки, несміливо рушила до будинку. По дорозі помітила  охоронця .

- Доброго дня,- привіталась я з молодим хлопцем, що дружелюбно був налаштований.

- Добридень.

 Доріжка, по якій я йшла, була вистелена з натурального каміння. Світило ясно сонце і під   променями будинок здавався ще красивішим.  Поправивши зачіску, хоч потреби в цьому не було, я подзвонила в вхідні двері.

- Доброго дня, Соломія! Як я рада вас бачити! Проходьте. - мати Ярослава щиро мені зраділа, але очі її були сумні. Жінка була одягнена в коричневу сукню нижче колін в білий горох. На її шиї красувалось  намисто з перлин. Волосся було пофарбоване в каштановий відтінок і спадало до пліч.

- Доброго дня,- я несміливо пройшла в середину будинку. І опинилась в великій кімнаті, з якої вели сходи на другий поверх.

Раїса Петрівна відчинила дверцята біля вхідних дверей, де я змогла залишити свій верхній одяг. Знявши взуття я попрямувала поряд з жінкою, відмітивши при цьому, що підлога була теплою і це створювало додатковий затишок.

- Вибач, якщо завадили твоїм планам.

- Раїса Петрівна,- я зупинилась і глянула на жінку. - Я б набагато раніше приїхала... Мені і справді не байдужий ваш син.

- Це я помітила, ще при нашій першій зустрічі. - вона погладила мене по плечу. Ви з такою ніжністю дивились одне на одного. - Ну, ходімо обідати, не хочу морити тебе голодом. Потім поговоримо.

Ми пройшли в їдальню, де був вже  накритий обідній стіл на чотирьох чоловік.

-А Ярослав знає про мій візит?- Жінка нічого не встигла відповісти. Тому що  до мене якраз з відкритими обіймами бігла моя принцеса. Ні я не помилилась - Моя.

Я присіла навпочіпки,  поставивши при цьому подарунок на підлогу і сама розкрила руки назустріч маленькій красуні. Її червоні лосини гарно поєднувались з біленькою  футболкою ,яка була розшита блискучо червоними квіточками. Маргарита підбігла і міцно обійняла мене за шию.

- Чому ти так довго не приходила? Я сумувала,- обіймаючи дівчинку я мовила:

- Принцесо, я теж за тобою сумувала. В мене було багато роботи, вибач. Поглянь, що я тобі принесла. - я підняла подарунок і простягла Маргариті. - Ти любиш малювати?

- Люблю!  А ти зі мною помалюєш?

- Звичайно. - Я почала гладити її по волоссю, - красунечка, яка ж ти хороша…

 Почувши, що в їдальню хтось зайшов, я підняла погляд догори. Наді мною стояв  Ярослав  в сірих  спортивних штанах  і білій футболці. Він був блідим і помітно схуд, на його обличчі виднілась трьохденна щетина. Не зводячи погляд він дивився на мене. Мені навіть здалось, що він трішки посміхнувся. Але вже за мить  його очі, його ніжні очі вмить стали сумні і він спохмурнів . Розвернувшись до нас спиною він почав виходити з їдальні. Було видно, що кожний рух давався йому важко. Ярослав міцно спирався на свою тростину.

- Синку, ти куди!? Ми ж зараз будемо обідати. - сказала Раїса Петрівна.

- Я не голодний, - сказав Ярослав сердитим голосом і, спираючись на тростину, неквапливо вийшов з кімнати.

Я помітила, що на його лівій щоці були три глибокі порізи, які були якісно зшиті. Самий  більший зі швів проходив від кутика губ і доходив до самісінького ока. На благо, не зачепивши його. Рани ще не дуже добре зажили і мали рожевий відтінок. Рука, в яку влучила куля, була зігнута і підтримувалась бандажем. Іншою рукою він спирався на тростину, щоб мати змогу рухати ногою, що була обмотана еластичним бинтом. Я піднялась і хотіла піти за ним, але Раїса Петрівна мене зупинила.

-Соломія, стривай,  не потрібно… нехай трішки заспокоїться,- вона стояла біля столу і міцно трималась за спинку гарно вирізьбленого стільця. - А ми сідаємо обідати,- глянувши на мене і Маргариту і витягнувши губи, що нагадувало імітацію посмішки, сказала Раїса Петрівна.

Апетит зовсім зник. Із ввічливості я сіла за стіл і намагалась щось проковтнути. Мабуть так само хотіла їсти і мама Ярослава. Вона навіть нічого не поклала в тарілку із тієї кількості різноманітних страв, що стояли на столі. Вона взяла лише невеличкий бутерброд, який для ввічливості надкусила і назад поклала в свою тарілку. Маргарита мала напрочуд  чудовий апетит і гарно пообідавши, запитала:

-Бабусю, а де обіцяний десерт?

-Сходи на кухню і скажи Тоні, що ти гарно поїла і заслужила на десерт. Тільки небагато… а то я знаю твою любов до солоденького,- дивлячись на внучку з посмішкою мовила бабуся.

Маргарита, як тільки почула про можливість з’їсти солоденьке, вмить вибігла з їдальні.

-Тоня-це наша помічниця по дому, - дивлячись на мене, почала пояснювати Раїса Петрівна. - вона майже моя ровесниця, але ми всі звикли говорити до неї по імені і вона навіть цьому рада, відчуває себе молодшою. Жінка замовкла і зробила ковток води.

-Ви чудова бабуся і турботлива мати.

-Ти погано мене знаєш, дитинко, - вона зітхнула. -Я тільки після гибелі дружини Ярослава зрозуміла,як по власницькому я відносилась до свого сина, - вона взяла тканинну серветку в руки і почала її теребити. – Я виростила Ярославчика сама. Він ріс розумним хлопчиком і завдяки вдачі і своєму розуму зміг досягти великих висот в бізнесі. Сім років назад ми переїхали в цей красивий будинок. До речі, він побудований за проектом Ярослава. І тут з’явилась Оля в житті мого сина, я страшенно ревнувала, гадала вона забере всю любов сина собі.  Постійно з нею конфліктувала, навіть після їх одруження. Я хотіла, щоб вона зникла і все було, як раніше, коли ми жили в двох. Яка ж я була дурна, -  сльози покотились з її очей і вона швиденько витерла їх серветкою. - Після її гибелі  він втратив інтерес до життя, здається, що тільки донька і тримала його на цьому світі. В Ярослава розпочалась затяжна депресія. Я запрошувала найкращих лікарів, щоб хоч трохи повернути його до життя. Один Бог знає, через що нам довелось пройти. Прийшлось зупинити два будівництва на час його недуги. Але ліки і допомога психологів таке дали результат і він помаленьку почав повертатись до нормального життя. Хоч блиск в його очах так і не з’являвся. – Вона простягла свою руку до мене. – Соломія, коли Ярослав дивився на тебе в дитячому магазині, я помітила, як горять його очі, як раніше, життям…