6 Розділ

Амелі

Приходила я до тями важко, у голові стояв туман, крізь який було складно продертись. Але навіть так, мій внутрішній годинник свідчив про те, що без свідомості я була не так довго. Мабуть, «Сон-трави» наш злочинець знайшов не так багато, хоча взагалі дивно, що він її зміг відшукати.

Глибоко зітхнувши, я відчула запах не зовсім такий самий, як на болоті, але дуже схожий – волога земля, трухляве дерево і пріла трава. Не найприємніші аромати, але не такі жахливі, як посеред болота, де бідні вовки не знали, чим заткнути ніс.

Моргнувши раз, другий, я спробувала зрозуміти, де ж я знаходилась? І тоді крізь туман, що застилав свідомість, просочилася думка, яку я до цього відсувала на задній план, але тепер вона спалахнула у свідомості мільйоном вогнів:

«Він мене викрав!».

Ці слова билися у скронях, і розуміння всього, що відбувається, приводило мене в жах. Так, магією злочинець не міг зробити нічого, амулети все ще залишалися на мені, та й зняти їх у нього не вийшло б. Але ось розправитися зі мною фізично йому ніщо не заважало. І тому ставало дивно, чому маніяк усе ще цього не зробив.

Я оглянула приміщення, в якому опинилася. Дерев'яні стіни, а замість підлоги земля і волога трава. Збоку від мене виднілися двері, і саме з-під них пробивався тонкий промінчик світла, котрий потрапляв в кімнату і хоч якось її освітлював.

Місце, де я прийшла до тями, було маленьким і, найімовірніше, це був якийсь підвал, або землянка посеред болота. Я була впевнена, що ми не могли піти далеко, за такий короткий час ми навряд чи змогли б утекти з болота. Всюди стояли полиці з запорошеними склянками, якісь скрині. У напівтемряві кімнати все мало зловісний вигляд, але я намагалась тримати себе в руках і не боятися.

На іншому кінці приміщення, за однією з полиць, щось зашурхотіло. Спочатку подумалось, що це був щур або миша, і мені захотілось завищати, але потім, прислухавшись, зрозуміла, що то було щось більше, ніж звичайний гризун, і від цього ставало моторошно. Але водночас з цим, бажання кричати пропало, а раптом це «щось» виявилось би чимось злісним і бажаючим з’їсти магіанну на вечерю.

Я прислухалась, шурхіт повторився. Хто б там не сидів, він вочевидь і сам не хотів привертати до себе уваги. Можливо, ще один викрадений? Будемо сподіватися, що так воно й було, і хоча це навряд чи можна було назвати кращим варіантом, особливо для викраденого, але все ж не так страшно, ніж опинитися замкненою з якоюсь великою кровожерливою твариною.

Я сама трохи пересунулась вбік, піді мною зашурхотіла трава, і хто б не був у тому кутку, він затих. Так, гаразд, я знала, що ми тут довго не пробудемо. Вульф знайде мене, а отже і того, хто був замкнений тут зі мною, і звільнить з полону. І це була навіть не примарна надія, а точне усвідомлення того, що саме так все і буде.

Я наважилась покликати людину, що ховалась, і якщо вона теж виявиться полоненим, то я зможу підійти туди, і ми разом придумаємо, як протриматись до приходу моєї пари.

І тільки-но я відкрила рота, щоб покликати незнайомця в кутку, як Розенті влетів у кімнату, з гуркотом вдаривши дверима об стіну. Склянки на полицях задзвеніли.

– Прокинулась, зраднице.

Голос у Еріка був хрипким, з істеричними нотками, він явно був божевільним. Усередині все стиснулось від жаху й усвідомлення того кошмару, який мені належало пережити, якщо він не вирішить вбити мене одразу. Тому що я, за його словами, була зрадницею, а отже, для мене існувало лише одне призначення – розплата за «гріхи» через смерть.

– Вульфе, швидше...

І тут вдалині почулося вовче виття, відчайдушне і люте, але при цьому повне рішучості. Нумо, любий, знайди мене.

Вульф

Усе починалось так спокійно, а потім пішло шкереберть. Набіг незрозумілий туман, такий, що і на відстані метра нічого не було видно. Я озирнувся, виглядаючи Амелі й пробираючись у той бік, де мала бути моя пара. Та навіть принюхавшись, я не відчув її. Але ж ніщо більше не повинно було приховувати її аромат від мене.

Волосся на потилиці встало дибки. Передчуття біди кислотою роз’їдало інші почуття. Щось явно було не так. І цей туман не просто так набіг так різко.

– Амелі! Амелі!

Жодної відповіді не було. Лише десь вдалині почувся плескіт води, породжений чиїмись кроками. Мабуть, хлопці заворушились, усвідомивши, що сталося. Я пройшов ще трохи, сподіваючись, що мені все здалося, і насправді все гаразд, і нічого поганого не сталося. Але інтуїція мене ще ніколи не підводила. Вовче чуття було набагато кращим за людське, і воно кричало, що сталось щось жахливе.

І лише за якусь мить, туман наче як за помахом чарів розвіявся... хоча, чому «наче»? Я вже був впевнений, що це витівки того мага. Щойно все навколо прояснилось, я почав оглядати місцевість, намагаючись зрозуміти, хто і де стоїть. І де могла бути Амелі. Хлопці стояли недалеко від мене, ті що залишались в подобі вовків, принюхувались до повітря. Ми всі опинились всього в метрі один від одного. Усі з загону були тут. Всі. Окрім Амелі. Я озирнувся ще раз, раптом вона просто відійшла далі від нашої групи. Але її ніде не було.

Вовк почав біснуватись всередині. Не догледів. Не вберіг. Яка ж з мене пара? Якщо я навіть був не в силах вберегти кохану від такого.

Відчайдушне виття вирвалось з горла, походячи, здавалося з самого серця. Вовк почав відбирати повід влади у свої лапи. А я, з головою занурившись у самобичування, дозволив йому це. Нехай забирає тіло, може, тваринна частина зможе знайти нашу пару. Можливо, він впорається краще там, де я не зміг нічого зробити. Якщо так, то я був готовий віддати це тіло вовку навіть назавжди.

Хлопці швидко збагнули що відбувалося. Крейг підбіг до мене, утримуючи руками моє зігнуте тіло, яке швидко вкривалось шерстю. Решта хлопців теж підійшли ближче, але не настільки як Бета. Занадто сильним був мій вовк, щоб змагатися з ним, особливо зараз, коли він гарчав і єдиним його бажанням залишилось – прибрати всіх з шляху і кинутись шукати нашу пару.