1 Розділ

2 травня

Управління поліції міста Расанда. Відділ розслідування вбивств.

Старший детектив Вульф Сноу.

Великий кабінет. Його мені виділили нещодавно, за безліч розкритих вбивств. Тоді і було сформовано наш відділ як окремий. В кабінеті було все: декілька шаф з документами, стіл з комп'ютером, сейф, де зберігалась деяка зброя і важливі папери, декілька стільців – більшого і не треба було детективу відділу. Але зараз, коли я дивився на кабінет, в мене з'являлась лише одна думка :

"Я його не заслуговую"

Розмахнувшись, я кинув папку на стіл, і вона розгорнулась, відкривши моїм очам фотографії. Сім зображень тіла вбитої з різних ракурсів. Це була вже третя жертва якогось маніяка, котрий орудував в нашому місті і ні я, ні мої хлопці з команди не змогли зайти цю погань, вбиваючу жінок.

На фото була зображена його остання жертва. Вона лежала під неприроднім кутом, на губах застигла кров, котра за невстановленими причинами витекла з тіла. Ніхто не зміг зрозуміти, хто це зробив, як і навіщо. І ми також.

Дев'ять натренованих перевертнів не могли знайти одного вбивцю. Зазвичай мені і хлопцям було достатньо однієї зачіпки – запаху, і ми виходили на злодія. Але цей був зовсім іншим. Жодного сліду на місці злочину. Наче його там і не було. Ми б, можливо, в це і повірили, якби не впевненість, що жертва померла не від якоїсь отрути в крові, яка могла протягом декількох годин діяти на організм. Ні, на тіло щось діяло зовні. І ми зобов'язані були зрозуміти, що саме це було.

Я загарчав, за дверима, де розмовляли, одразу стало тихо. Ну, так, хто захоче зв’язуватись з Альфою в поганому гуморі? Тільки ідіот.

Відчинивши двері, я оглянув відділ. Вісім перевертнів моєї зграї насторожено подивились на мене. Ніхто не хотів попасти під гарячу руку ні за що. Я подивився на них. Вони також були знервовані і злі. Навіть не так, вони були люті. Над нашим відділом в останній час насміхались усі, хто міг і хотів. Бо, дивіться, перевертні і не знайшли винного, коли це таке було? І це не дуже гарно впливало на мій статус Альфи більшої зграї вовків.

Крейг, мій заступник і Бета, як раз направлявся до дверей мого кабінету, коли я вийшов.

– Вульф, тебе шеф викликає, – він тільки сказав, а мене вже скривило наче від зубного болю.

– От, чорт! – Відповів я.

Мій Бета усміхнувся.

– Ти дуже точно передав мої почуття. Як думаєш, що керівництво вигадало на цей раз?

Я навіть не хотів над цим замислюватися, хоча, напевно зараз, вперше, я був готовий піти на будь-які поступки і прийняти допомогу від будь-кого. Другою жертвою цього маніяка була молода дівчина перевертень. І це перестало бути просто розслідуванням – це стало помстою за свого.

– Не знаю що, але я буду за будь-яку поміч.

Всі подивились так, наче в мене виросла друга голова чи в людському вигляді з’явився хвіст. Так, почути таке від Альфи, сильного та суворого вожака, котрий ніколи не потребував допомоги, було дуже дивно. Але зараз мені було все одно. Тепер головним було розкрити цю справу. Тому більше я нічого не сказав, вийшов з нашого відділу, і піднявся на верхній, третій поверх нашого управління.

Там був кабінет нашого шефа та декілька великих конференц-залів, в котрих звичайно обговорювали справу, коли “верхівка” хотіла щось дізнатися. Також на поверсі були кімнати для допитів. За довгим, напівкруглим столом сиділа Емілія, секретарка шефа, вампірша. Рокова красуня, з коротким рудим волоссям, ледь прикриваючим вуха, завжди з червоною помадою на губах і одягнута в кращі костюми. І хоча перевертням не дуже подобались представники цієї раси, але Емілію обожнювало усе управління. Вона була не схожа на інших вампірів, можливо тому, що була напівкровкою – її мати була людиною – і виховувалась більше як людина. Емілія була не настільки зарозумілою, як інші вампіри. Завжди більш поступлива і мила з іншими, а ще пекла смачніші кекси в усьому місті.

Емілія підняла на мене червоні очі і посміхнулась, блиснули довгі ікла.

– О, Вульф... шеф на тебе вже чекає. І не хвилюйся, він в доброму гуморі, – шепотом закінчила вона фразу.

В управлінні лише вона могла сказати Альфа-вовку, щоб він не хвилювався. Інші навіть не замислювались над тим, щоб таке збовтнути. А їй пробачали усе. Я постукав в кабінет шефа поліції, а потім відкрив, почувши дозвіл увійти.

– Проходь, Вульф, сідай.

Я пройшов всередину. В кімнаті не було нічого особливого, звичайний кабінет – майже як у мене. Біля стіни поличка з документами і сейф, майже посередині кімнати стояв величезний стіл, завалений різними паперами, збоку стояли комп’ютер, телефон і декілька сімейних фотографій в рамках. Шеф сидів у великому шкіряному кріслі, мені ж було запропоновано майже таке саме з іншого боку стола.

Шеф – Алекс Джонсон – також був перевертнем. І також Альфою, лише з іншої зграї – Південних вовків. Він був вже в літах, але якщо не придивлятись, то це не кидалось в очі. Зараз йому було під сімдесят, але виглядав він максимум на тридцять п’ять. Каштанове волосся з ледь помітною сивиною, карі очі, жорстка лінія роту. На лобі де-не-де було видно зморшки. Перевертні звичайно доживали до ста двадцяти – ста тридцяти років, тому він був лише на середині свого життя.

Я зручніше сів у кріслі. Не моргаючи дивився на шефа. Жоден Альфа не підкориться і не поступиться, це знали усі.

– Як просувається справа? – Запитав він спокійним голосом, але я знав, що він також був розлючений через цю справу. На нього насідали з усіх боків, та і вовчиця, що була другою жертвою, належала до його зграї.

– Стоїть на місці. Ми ніяк не можемо знайти зв’язок між усіма жінками. І жодних слідів злочинця, ні одної зачіпки, – я злився, тому слова виривалися з мене з ричанням.

– Погано... – Джонсон подивився на стелю, щось обмірковуючи. – Знаєш, я тут подумав про те, щоб залучити до цього магів.