Та, що чатує у пітьмі

Та, що чатує у пітьмі

В офісі майже нікого не лишилося. Рівно о шість менеджери виключили свої ноутбуки, дівчата заспішили до дамської кімнати. Спокійна робоча атмосфера одразу змінилась на шум, смішки і галдіння.
Але все це вже закінчилось через п'ять хвилин - усі співробітники висипали на вулицю і швидко розчинились серед натовпу, який наче річка тік у бік станції метро.
Мій товариш Сергій - високий, з довгими, наче граблі руками і гучним приємним голосом - наш технічний директор, зупинився коло мого столу і здивовано подивився на мене.
- А ти що, додому не збираєшся?
Я потиснув плечима.
- Дещо треба доробити,- відповів я, тільки щоб він відчепився.
- Ну добре. Бувай. До завтра, - Сергій ніби все зрозумів і не став стояти над душею.
- Я -одягатись.
- До завтра!
Доробляти мені нічого не треба було. Просто сьогодні додому я не спішив. Ще зранку ми у котрий раз полаялись із Зайцем, тобто із Зоєю - моєю дружиною. Полаялись на пустому місці. Я вже точно і причину не пам'ятаю. Але у таких речах причина - то завжди річ другорядна. Хтось щось сказав, хтось щось відповів, хтось не так подивився, не так поклав тарілку на стіл, не виніс сміття, невчасно закинув до пральної машини темні речі, не туди поклав подушку...
Сьогодні я вкотре вирішив ночувати на дачі за Києвом.
Коли за Сергієм зачинились двері в офісі стало тихо, чути було лише шум вентилятора на комп'ютері. Я встав, зморено потягнувся потім пішов до кавомашини. Треба випити останню філіжанку кави на сьогодні і викурити не останню сигарету. Кавомашина, прокидаючись, невдоволено зашуміла. Я дістав сигарету - майже останню у пом'ятій пачці - треба не забути купити. А потім глянув догори - в кінці коридору висіла відеокамера, тож курити треба буде на вулиці, бо шеф, якщо побачить мене у офісі з сигаретою - винесе мізки. У узяв філіжанку з ароматним напоєм і пішов на балкон.
Внизу, по вулиці потоком їхали автівки. Вони то зупинялись на світлофорі, то раптом зривались з шумом з місця і поспішали до наступного світлофора, щоб знову зупинитись і чекати.
- Ось, вип'ю кави, викурю цигарку, покручусь тут - за цей час потік машин трохи схлине і я домчу до своєї Глевахи - там у мене дача, хвилин за сорок. А Зайцю писати і телефонувати не буду, захоче - сама напише.
Через півгодини я вимкнув комп'ютер, узяв свій рюкзак і поплентався до машини. У цей час задзвонив телефон. Я навіть здригнувся від несподіванки. Це була Тая - донечка. Їй вже п'ятнадцять.
- Де ти, папан? - так вона мене називає.
- Поки на роботі. Але не чекай. Ночую сьогодні на дачі.
- Що, знов?- у її майже жіночому низькому голосі чую щось схоже на турботу.
- Так, Сонце. Хочу трохи відпочити від сімейних обов'язків.
- Ну добре. Бувай! На зв'язку!
От чим вона мені подобається - це спокійним здоровим пофігізмом. Моя доня!
Заторів у цей час місті майже не було. Я увімкнув радіо, по навігатору в телефоні виставив кінцеву точку і поїхав. Дорогу звичайно я знав, але у Києві без навігатора незручно - майже завжди потрібно об'їхати затор, аварію чи ремонт дороги, а електронний помічник виведе як потрібно - самою швидкою дорогою.
Вже коли виїхав з Києва - зупинився коло супермаркету, яких повно вздовж траси і купив собі вечерю - порізаний хліб, сир і ковбаси. Походив по магазину і подумав - може ще щось узяти - взяв ще десяток яєць - буде і чим поснідати.
Але вже коли зупинився коли воріт дачі, раптом згадав - забув купити сигарети. От чортівня! Я ж ніби відчував у магазині, що щось забув. У пачці лишилась лише одна сигарета. В принципі тут недалеко був свій цілодобовий магазин - ось після вечері напевно треба буде сходити. Будемо вважати, що я поступово відвикаю від паління.
Я вийшов з машини у тихі осінні сутінки. На дворі було ще зовсім тепло, але дні чим далі, тим ставали коротші і холодніші. Одноповерховий старенький будинок непривітно зустрів мене темними холодними вікнами. У сусідніх будинках теж у вікнах було темно - майже усі дачники вже з'їхали назад до міста. Лише у будиночку навпроти у всіх вікнах яскраво горіло світло. Навіть було чутно як працював телевізор. Там живе Галина Іванівна - жінка років шестидесяти, невисока повна, балакуча і криклива. Про неї ще казали, що вона чи то ворожка, чи народна лікарка. Світло горить, телевізор тарахкотить - напевно у неї гості.
Я відчинив ворота, увімкнув освітлення і заїхав автівкою у двір.
Усе, нарешті я дома. Щоб якось і мені прогнати ці незвичні для міського жителя сутінки, я також увімкнув у кімнатах освітлення. А вже потім пішов переодягнутись, вмитись, а далі на кухню, до плити готувати собі холостяцьку вечерю. Ось тут і прийшлося мені запалити останню сигарету.
Як тут тихо, як тут незвично тихо. Від цієї тиші закладає вуха і мимоволі хочеться дужче гримнути каструлею чи тарілкою, поличкою чи дверцятами старої кухонної шафи.
Але ось на пательні весело шкварчить цибуля і ковбаса. Потім до них приєднуються трійка яєць, які апетитно витанцьовують краєчками білка у гарячій олії. Ось вже чайник діловито починає гудіти - ось-ось закипить вода. Кави на сьогодні досить - буду пити чай зі старим підсушеним лимоном, який я знайшов у холодильнику.
Мимоволі дивлюсь у телефон - може хтось телефонував, або є які сповіщення. Я сам не хочу собі у цьому зізнатись, але я дивлюсь - може щось є від Зайця. Але все тихо. Насправді тут і зі зв'язком не дуже добре - все ж не місто. Та може це і до кращого - хоч відпочину.
Я увімкнув старенький телевізор - більше для фону, ніж для того, щоб щось дивитись. І ось на столі розкішна вечеря - смажена яєчня з червоними острівцями салямі, бутерброд із сиром і гарячий ароматний чай, висвітлений старим лимоном. Що ще потрібно для маленького холостяцького щастя? Хіба що сигарета, якої у мене немає.
Я неспішно вечеряю і дивлюсь телевізор. І ось тільки тепер до мене доходить легка пізня хвиля втоми. Увесь сьогоднішній день ніби заповзає на плечі, стискає шию десь позаду і наливає вії чимось тягучим і важким.
Допивши чай, я спираюсь на продавлену спинку старого дивану. Рука тягнеться до кишені, але там лише порожня пачка. Я зітхаю і заплющую очі.
Та раптом серце ніби зривається у прірву. Пострілом лунає раптовий стук у вікно. Я здригаюсь і встаю з дивану - так, ніби в моїх ногах заховані таємні пружини і ось, вони спрацювали. Я повертаю голову до вікна і бачу у темряві перелякане обличчя. Обличчя сусідки Галини Іванівни.
От дідько! Ну і налякала стара!
Але беру себе як то кажуть у руки і йду відкривати.
- Славіку, ти сьогодні на дачі? Добрий вечір! - Галина Іванівна заходить до кімнати, безцеремонно мене відштовхнувши своїми пишними формами. Мене це дратує, але у наступну мить я помічаю її бліде обличчя і великі перелякані очі і мої амбіції тануть, немов льодяник на сонці.
- У вас все добре?
- Славік, мені страшно,- голос жінки тремтить, вона ледь не плаче.
- Що сталося?
- Я боюсь. Господи, я так боюсь!.
- Кого ви боїтесь? Сідайте!
Галина Іванівна немов слухняна дитина сідає на диван, руки у неї мілко тремтять.
- Я боюсь лишатись дома сама.
- Ви когось бачили? Вас хтось образив?
- Мене ніхто не образив....- вона швидко обернулась і кинула переляканий погляд у темряву вікна. Я також глянув у вікно і собі. Хто там? Але там нікого не було - лише чорнота пізнього осіннього вечора.
- Я відчуваю, що там моя смерть. Вона чекає на мене десь там.
Я бачу в очах старої жінки безмежний страх.
- Що ви, Галина Іванівна? У вас щось болить?
- Нічого не болить.
- Хто ж вас так налякав?
- Мене ніхто не лякав. Але раптом я відчула, що десь поруч ходить моя смерть.
Я нервово сміюсь, але всередині відчуваю, як її страх, немов вірус поступово передається і мені.
- Не кажіть дурниць. Я ж бачу - ви здорова жінка. Може те все, через ваші оті захоплення.
- Які захоплення?
- Ну, все оте... екстрасенсорика і тому подібне.
Ось і вона посміхається, але на якусь коротку мить, потім знову її очі перелякано дивляться у бік вікна.
- Давайте я вас чаєм напою? У мене свіжесенький, з лимоном. Будете?
Вона погоджується і я наливаю їй терпкого напою. Галина Іванівна бере філіжанку обома руками і п'є короткими ковтками.
- А давайте, ви у мене на ніч лишитесь. Я постелю вам ось тут, на дивані. Домовились?
- Добре. Дякую, Славік. Я у себе в домі зараз зовсім не можу бути.
Ми про щось розмовляємо, але це більше для фону ніж по ділу. Я бачу, як старій жінці поступово стає легше.
Я вручаю їй пульт від телевізора.
- Я збігаю до магазину за сигаретами, а ви тут відпочивайте. Якщо хочете - я вас замкну на замок?
- Закрий, сину, закрий. А ти коли повернешся?
- Я туди і назад. Хвилин через п'ятнадцять буду. Не бійтеся.
- От і добре.
Видно було, що сусідка намагається тримати себе в руках, що вона гонить від себе важкі думки і страхи. Вона намагається вслуховуватись в те, що булькотить ведучий програми у телевізорі. Але її очі. Вони сіпаються так, ніби вона щось читає.
Страх не залишає цю стару і чужу для мене жінку. Що зробила вона у своєму житті, що так боїться?
Я накинув на плечі затерту дачну куртку, взяв ключі, гаманець і пішов у бік магазину. Краєм ока подивився на освітлені вікна у будинку навпроти - туди, звідки прибігла перелякана Галина Іванівна. Але там все було як завжди - невелика хата під шифером, прибудована кухня, тінь старого саду. І усе це тоне у темряві.
Чортівня якась! Жінка прихворіла, погано себе почуває, ось і накрило страхами. Хай переночує у мене, аби лише усе було добре.
Я сплюнув і пішов по дорозі. До магазину треба було пройти не більше півкілометра по центральній вуличці. Ліхтарі майже не світили - лише пара коло невеликого дитячого майданчику. Я подивився на годинник - вже майже північ.
Коло магазину світив невеличкий ліхтар. Я піднявся по сходам, смикнув ручку. Двері скрипнули і одночасно дзенькнув дзвоник десь угорі. За прилавком стояла продавчиня з змореним ніби зім'ятим обличчям. Я привітався і купив дві пачки цигарок.
Як добре, що є такі ось цілодобові генделики.
На дворі під ліхтарем я розпечатав пачку і закурив. Клуби густого диму розтанули десь за ліхтарем. Я неспішно пішов у бік дому.
-А це що?
Коли я проходив коло дитячого майданчика, я спочатку почув монотонний скрип. Придивившись, я побачив маленьку дівчинку, років п'яти - шести. Вона гойдалась на залізній гойдалці. Скрик-скрип, вперед-назад.
- Звідки вона тут? Де її батьки? Коли я йшов у бік магазину, дівчинки на майданчику не було.
Я відчув, як липкий холодний жах розливається по моєму тілі. Було таке відчуття, немов хтось вилив колодязної води мені за комір.
Дівчинка гойдалась і дивилась кудись вперед, у ніч, не звертаючи на мене уваги. Я спочатку хотів підійти до неї, та щось у мені не дало цього зробити. І я лише прискорив крок і пішов у бік дому.
- Славік, де ти так довго був!- почув я, коли відкрив ключем двері.
Галина Іванівна сиділа перед телевізором бліда і перелякана.
- Ось, ходив за цигарками. Я ж вам говорив, - я стягнув куртку і сів поруч з жінкою.
- У вас щось болить? Може лікаря викликати?
- Ні. У мене нічого не болить.
- Давайте я вам розстелю і лягайте відпочивати.
- Не треба розстеляти,- сказала вона,- дай тільки подушку і якусь ковдру, чи що. Попробую заснути.
Я приніс подушку, шерстяний плед.
- Ти чув?
- Що чув?
- Як хтось ходить під вікнами у темряві?
- Галина Іванівна, там нікого немає. Я ж тільки но з вулиці.
- Ну добре.
Вона лягла і накрилась до підборіддя.
- Добраніч. Якщо щось, кличте.
- Добраніч.
Я вимкнув лампу і прикрив двері. А сам пішов у свою кімнату. Я відчував липку тягучу втому, але спати не міг. Почала боліти голова.
- Це якась маячня,- думав я, вимикаючи телевізор, освітлення і лишаючи лише маленьку лампу коло ліжка.
Я вже й сам ніби піддався цій тривозі напевно хворої старої жінки. Треба заспокоїтись і лягати спати, бо завтра, точніше вже сьогодні - я глянув на годинник - вже половина першого, зранку треба їхати на роботу. Я закрив очі і попробував розслабитися. Поступово тіло моє ніби розм'якло, розтеклось по ліжку, вії стали важкими. Я почав повільно провалюватись у морок напівсну.
Мені приснилось, ніби хтось кричить. Короткий різкий крик відчаю. Я намагався встати, подивитись, що ж сталось, але тіло ніби не слухало мене. Я не міг прокинутись і немов плив у потоці теплих незримих вод і міг лише слухати.
Я прислухався, та більше ніяких криків не було. І ось я знову падаю у морок сну і нестями.
Мене розбудив будильник у телефоні.
Я повільно відкрив очі, потім сів. За вікном сірів ранок. Боліла голова. Руки самі намацали пачку цигарок і запальничку на столику. Я закурив і раптом згадав про сусідку.
Двері у її кімнату були зачинені.
Я тихо встав, підійшов до дверей. Обережно відчинив їх.
Що це? Диван був пустий. Подушки і пледу не було. Я зайшов до кімнати, але було таке відчуття, ніби тут ніхто не ночував. Я підійшов до вхідних дверей і завмер. Двері були зачинені з середини на гачок. Якщо сусідка прокинулась раніше мене і вийшла з будинку, то як вона змогла зачинити двері зсередини? Я вийшов у двір і подивився на будинок Галини Іванівни, який ховався за яблунями і кущами малини. У вікнах було темно.
Треба було збиратись на роботу. Роздуми про те, як стара перелякана жінка змогла вийти і зачинити двері зсередини я відклав на потім.
Я вмився льодяною водою, почистив зуби, переодягнувся і нашвидку поснідав залишками вчорашньої яєчні.
Коли вже сідав до прогрітої автівки, я ще раз глянув у вікна сусідки. Її бліде обличчя дивилось на мене з іншого боку вікна, із сутінок кімнати.
Я мимоволі здригнувся і криво посміхнувся. Та обличчя щезло.
Я зачинив ворота і поїхав у Київ.
Треба було заправити машину, я заїхав на заправку. Купив ароматної кави у паперовому стаканчику. Перед самим Києвом почались затори. Потім подзвонила дружина, мій Заєць. Почався звичайний день.
На дачу ми приїхали вже разом з дружиною тільки через дві неділі. Коли я паркував автівку, підійшов сусід, який живе праворуч, дід Толя. Він попросив сигарету, підкупив, почесав довгими кривими пальцями скуйовджену сиву потилицю і між іншим розказав, що дві неділі тому померла сусідка Галина. Та, що була ворожкою.
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше