47. Таша

Ранок розпочався з дзвінка батька. Таша не звикла так рано вставати, але тато не знав її режиму та звичок. Рівно о восьмій ранку телефон задзвонив на тумбі, і рука сонної Таші намагалася намацати гарлаючий смартфон, не розліплюючи повік.

- Алло, - прохрипіла вона, ледве продерши очі.

- З Днем народження, маленька! Ти вже така доросла, але все одно моя мала... Спиш ще чи що? Вже восьма!

«А мені, наче, не до школи!» - промайнуло в голові у Таші.

- Дякую, тату... Вже встаю... Ти приїдеш?

«Звичайно, не приїдеш ... Не дзвонив би тоді», - тут же здогадалася вона, якою буде відповідь.

- Вибач, маленька... Дуже хочу! Але робота не пускає... Але я послав до тебе гінця з подарунком!

- Спасибі, хоч Єву відпустив... Може, все-таки встигнеш? Хоча б на годинку…

- Мила, я в Італії, найближчий рейс тільки завтра, а в мене злиття з Letto del re [1] на носі. Пробач… Але я обіцяю заїхати наступного тижня, коли буду у місті…

- Гаразд.

Дівчина попрощалася з батьком і вальяжно впала на подушку, але вирішила, що справді час вставати, адже сьогодні особливий день – день її народження!

В обід заїхав Євсей із двома величезними букетами – один із ромашок для іменинниці, яка їх обожнювала, інший – із лілій – для мами.

Таша почула метушню в передпокої, вітання для Віри з народженням доньки та смачні чмоки від мами в щоку. Дівчина закінчувала макіяж і наводила останні штрихи, дивлячись на себе у дзеркало. Те, що вона бачила, їй дуже подобалося! Розкішна копиця хвилястого волосся, яскравий макіяж очей, пухкі від природи губи і нове золотисте плаття. Вона дивом знайшла його і була шалено рада покупці. Блискуча сукня нагадувала їй придумане вбрання, яке було на ній під час бенкету в одному зі снів. Маневруючи на комп'ютерному стільці, вона з широкою посмішкою зустріла брата.

Той із криком «Хепі бьоздей, сістер!» кинувся обіймати та цілувати сестру. Щаслива Таша уткнувшись носом у букет, була рада побачити любого брата, а той поспішив надіти їй на голову корону. Так у них було заведено з дитинства. Іменинник обов'язково удостоювався королівських почестей. Цей святковий ритуал шалено подобався маленькій Таші, яка уявляла себе справжньою королевою, а потім традиція якось забулася, коли вони стали старшими.

Їй було дуже приємно, що він згадав.

- Дякую, рідний. Чому ти не на роботі? - здивувалася Таша, глянувши на годинник.

– А я звільнився.

Таша округлила очі від подиву.

– Як? А батько? Він же дзвонив мені вранці і навіть словом не обмовився!

- Ми бачилися з ним позавчора, я літав до Рима і все йому сказав. Що мені не подобається ця робота і що я хочу займатися чимось іншим.

- Ого! І як він це сприйняв?

- На диво – спокійно. Він поплескав мене по плечу і сказав, що це виважене рішення зрілого чоловіка. І що я готовий започаткувати свою справу. Але грошей він мені не дасть. Я й не чекав, власне...

- Оце так! Ти не шкодуєш?

- Я щасливий! Жодних більше нарад! Жодних дзвінків та годинних переговорів! Я вільний, як сопля в польоті!

- Як чарівно звучить, - скривилася Таша. - І що ти будеш робити? Як починати щось без капіталу?

- Візьму кредит. Думаю зайнятися організацією заходів. Прогноз хороший, тож…

- Прогноз? Який прогноз?

Євсей загадково розплився в посмішці.

- Та годі тобі, не може бути! Невже ти знайшов її? - округливши очі і піднісши долоню до рота, щиро здивувалася дівчина. – Яка ж я егоїстка! Я навіть не спитала, як у тебе з нею справи!

- Нічого страшного... Мої пригоди в порівнянні з твоїми блякнуть, - поблажливо знизав плечима Євсей.

- Я вимагаю подробиць! Як її звуть, яка вона? Як ви зійшлися?

- Всі подробиці ввечері, скажу тільки, що вона шикарна! І я дуже хвилююся… Хочу, щоб вона вам сподобалася.

- Якщо вона подобається тобі, то й мені сподобається! Щодо мами не впевнена… Ну, ти ж знаєш маму… – підморгнула Таша, не знімаючи з лиця усмішки.

Євсей поцілував сестру та помчав у своїх справах, не забувши вручити подарунок від батька.

У довгастій коробочці, обшитій червоним оксамитом, лежав неймовірно красивий і шалено дорогий браслет із білого золота, прикрашений сапфірами. Очі Таші спалахнули, вона тут же приміряла його. Застібка клацнула на зап'ясті. Витончений обідок охопив тонку руку, виблискуючи камінням. Але замість почуття радості і захоплення дівчина відчула дискомфорт, ніби її зап'ястя знову сковане браслетом послуху... Вона занадто довго залежала від схожої дрібниці... Таша з огидою дивилася на розкішні переливи блакитних камінців і захотіла, якнайшвидше, зняти прикрасу. У цей момент у кімнату зайшла мама.

- Боже, яка краса! Це від Єви? - загорілася Віра, побачивши коштовності на руці у дочки.

- Ні, він віддасть подарунок увечері. Це від тата.

- Так. Потрібно віддати належне Мирославу - він завжди вмів вибирати подарунки жінкам... Шкода, що не лише своїм, - з докором відзначила Віра, провівши пальцем по камінчиках на золотому браслеті.

Таша зняла браслет і поклала його назад у коробочку.

- Якщо хочеш, то можеш забрати собі. Я не люблю браслети.

- З яких це пір?

– З недавніх, – загадково буркнула Таша.

[1] Від італійського «Королівське ложе», назва фірми.