45. Пташка

Раптом все почало сповільнюватися, і Таша зрозуміла, що зависла. Вона озирнулася довкола і переконалася, що ще не в своєму тілі, але відчувала, що вже близько.

«Чому я зупинилася?»

Вона раптом зрозуміла, що стоїть на землі. Десь посеред квітучого саду. Навколо неї пурхали метелики, у небі співали птахи. Все було таким яскравим та справжнім.

Маленька синичка пролетіла прямо перед нею і сіла на гілку дерева поблизу. Вона цвіркотіла і махала крильцями, привертаючи Ташіну увагу.

Дівчина ступила босою ногою вперед. Сира земля віддавала ступням прохолоду. Вона підійшла ближче і простягла руку до птаха.

- Привіт, - сказала тоненьким голоском синичка.

- Доброго дня, - відповіла Таша і чомусь зовсім не здивувалася пташці, що вміє говорити. - Де я? Мені треба повернутися до свого тіла.

- Ти повернешся, але спершу мала зустрітися зі мною, - прочірикала пташка.

- Хто ти?

Таша доторкнулася пальцем до волохатого жовтого черевця. Пташка злетіла вгору, закружляла вихором, який розрісся у всі боки і окотив дівчину потужним холодним виром. Таша заплющила очі і відійшла вбік. А щойно вихор розвіявся, вона побачила перед собою юну дівчину в довгій білій сорочці майже до п'ят. У неї було довге русяве волосся, бліда біла шкіра і великі блакитні очі. Таша впізнала її і мало не обомліла від жаху.

- Ліза… - пролепетала вона і почала задкувати назад, наче побачила привида. Почасти так і було, адже Ліза давно була мертва у Ташіному світі.

- Не бійся мене. Ти спитала, хто я. Ось я і показалася в людській подобі. Якщо хочеш, обернуся птахом, щоб не лякати тебе.

Таша приголомшено застигла на місці, не знаючи, що сказати. Потім заперечливо похитала головою, звикнувшись трохи з виглядом дівчини, яка живенька стояла перед нею, така безтурботна і легка, без проблиску образи чи зла на обличчі.

- Твоя підсвідомість викинула тебе до мене. Раніше вона блокувала шлях сюди через твій страх. Але ти звільнилася і готова до усвідомлення.

Таша трохи заспокоїлася від її слів, зрозумівши, що дівчина їй ніяк не нашкодить. Це лише образ у її голові.

- Прости мене. Я так винувата перед тобою... Так винувата! – скорботно заговорила Таша, і з її очей ринули сльози. У Лізи на щоці теж блиснула сльоза, але вона посміхалася.

- Це вже сталося. Я тепер у іншому світі. Я більше не Ліза.

- Якби я могла все виправити.

- Але ж ти не можеш. Минуле не можна виправити. І не потрібно.

Дівчина підійшла до Таші і обняла її, витираючи сльози на щоках та шиї. Таша відчула тепло та умиротворення.

- Ти пробачиш мене?

- Я вже пробачила. Мене більше не турбує те, що було. Я відпустила минуле, а ось минуле не пускає мене. Ти страждаєш через почуття провини, а моя мати мучить себе ненавистю та болем втрати.

- Але що я можу зробити? Я ж винна! Через мене ти… пішла з життя… так рано, – зриваючись на схлипи, насилу промовляла кожне слово Таша.

- Допоможи мені, виконай мою останню волю - і тобі стане легше.

- Виконати волю неспокійної душі… - пробурмотіла Таша, раптом згадавши слова Яри. - Так ось, що мали на увазі карти ... Неспокійна душа - це ти, а не я!

- Поговори з моєю матір'ю.

- Ліза, вона не стане мене навіть слухати! Вона ненавидить мене всім серцем!

- Саме тому ти й мусиш з нею поговорити, щоб вона відпустила свій гнів! Прошу, скажи їй, щоб перестала мене оплакувати. Мертве лише тіло – оболонка, але душа моя безсмертна. І я скоро повернуся до її родини. Нехай батько не рубає калини. Коли дерево зацвіте, того року я й повернуся до них у тілі немовляти.

Таша уважно слухала Лізу і намагалася дослівно запам'ятати її послання. Нещодавно вона просила Яру зв'язатися з її рідними, думаючи, що втратила свій світ назавжди, а тепер і її просять передати повідомлення. Вона, як ніхто інший, розуміла важливість і смисл цього, тому губами беззвучно повторювала кожне сказане Лізою слово.

- … повернусь у тілі немовляти… – тихо повторила Таша. - Невже твоя мати ще народить дитину?

– Не вона. Я прийду до сім'ї старшого брата. Буду їй онукою. - Сказала Ліза і посміхнулася.

- Добре! Я постараюся... Тільки б вона дала мені шанс висловитись... Я боюся, що вона мені й слова не дасть сказати.

Ліза різко змінилася в обличчі і підійшла до Таші. Вона поклала долоні на її лице, обхопивши щоки, і почала трясти.

- Відпусти свій страх! Відпусти минуле! Чуєш мене? - все голосніше почала говорити вона, зриваючись на крик, і вже не гладила її щоки, а хльостала по них долонями з усієї сили. Таша намагалася прибрати її руки, відштовхнути від себе, але тіло наче заціпеніло і не слухалося. Вона із жахом відчула, що повністю паралізована. А Ліза все голосніше кричала.

- Чуєш мене, Таша! Чуєш? Прокинься, нарешті!

Голос дівчини перестав бути мелодійним і тонким, він ставав грубішим, наче розшарувався на луну з кількох голосів і гудів, як із гучномовця. Таша з жахом заплющила очі і слухала її голос, який вже став чоловічим. Цей звук заповнив собою весь простір, і Таша більше не чула нічого. Вона не відчувала і свого тіла, щосили намагаючись хоча б розплющити очі. І раптово у неї вийшло.

Квітучий сад провалився кудись, Ліза зникла, все закружляло перед очима і провалилося в темряву, а потім промінь світла прорізався з безодні, і вона знову змогла бачити.