44.1

Інесса вперлася у стіну. Різко встала і обтрусила руки. Бігти було нікуди.

Алістер склав руки на грудях і задоволено дивився на переможену лиходійку.

- Я ж попереджав тебе не потикатися більше в мій світ, але ти не послухалася. Я дав тобі втекти одного разу, але це не повториться більше. Та камера – тепер твоя оселя.

Він показав пальцем на одну із темних клітин.

- Алістер, пробач! Відпусти мене, благаю! Я зникну назавжди! Ти більше ніколи мене не побачиш, - благала Інесса, ставши перед ним на коліна. Вона простягала руку, сковану браслетом покори, але чоловік перед нею був непохитний.

Позаду нього почулися неспішні кроки жіночої постаті, що виникла з нізвідки. Вона підійшла ближче до чоловіка і стала біля нього. Інесса розгледіла її. То була Таша.

- Ти більше нікому не завдаш шкоди, Інессо! - спокійно сказала вона новій власниці браслета, дивлячись на неї без краплі жалю.

- Ти погань! Краще б я прикінчила твоє жалюгідне тіло! Дурепа я, пожаліла тебе, інвалідку! Пропадіть ви пропадом! - розгнівано волала Інесса, скидаючи кулаки в повітря, а потім впала ниць на коліна і, уткнувшись обличчям у долоні, розплакалася.

До місця дії поспішала варта, крокуючи в такт.

- Виведіть її, - скомандував Алістер головному, і той, підхопивши під руку плачу Інессу, відтяг її в камеру. Потужні ґрати зачинилися за її спиною.

- Ти принесла надто багато лиха. Через тебе постраждав Лео та я. Невже ти гадала, що я повірю тобі вдруге і все зроблю по-твоєму?

- Та пішла ти! - розлючено кричала розлючена Інесса, підбігши впритул до ґрат. - Я виберуся звідси і мститиму тобі, погань!

- Я не боюсь тебе! Ти жалюгідна! Але дякую за урок. Тут я знайшла в собі внутрішню силу і зрозуміла, як я люблю життя.

Інесса, не вгамуючись, кричала і обсипала Ташу прокльонами, але дівчина більше не слухала її волань. Вона взяла Алістера за руку, і вони, мовчки перезирнувшись, перенеслися назад до його кабінету.

Таші захотілося притулитися до нього всім тілом, обійняти міцно.

Він відчув її бажання і відразу виконав його, як джин з чарівної лампи. Таші навіть не треба було нічого казати. Він розумів її за поглядом. Вони обнялися і простояли так з хвилину.

- Ми ще побачимось? – перебив він мовчанку.

Вона відірвала голову від його плеча і, задерши голову, подивилася в чорні очі Великого Майстра. Вони були наповнені блиском, як завжди, але, якщо вдивитися в нескінченну глибину, можна було помітити в них легкий серпанок смутку. І Таша помітила.

- Вибач, але я потрібна рідним. Мій дім там. Я збігала у світ снів, але більше цього робити не стану. Час зустрітися зі своїми демонами віч-на-віч і перемогти їх.

- Я розумію.

- Я не повернуся, Аліс. Краще не чекай на мене.

- Гаразд. Але ти знаєш, де мене шукати.

Таша посміхнулася та кивнула. Вона ніжно припала губами до його губ і заплющила очі. Настав час повертатися. Її тіло кликало, відірване від свідомості, що загубилася серед світів. Таша з полегшенням видихнула і дозволила цьому поклику наповнити себе. Їй навіть не потрібно було формулювати намір, він здійснився сам. Вона дуже довго чекала цього моменту, дуже хотіла повернутися… І це сталося.

Її поглинув вихор наміру і забрав геть від Аліса. Все провалилося в темряву, вона ніби летіла довгим тунелем. Мчала на шаленій швидкості, бачачи, як з обох боків проносяться швидкоплинними спалахами світла тисячі світів. Немов казкова Аліса, вона падала в кролячу нору, віддавшись повністю цьому нескінченному падінню. Їй було легко та спокійно.