41. Вільна

Яра заплющила очі і зосереджено мовчала, тримаючи в руках колоду карт Таро. Таша вже бачила, як вона ворожить, тому просто терпляче чекала, хоча очікування давалося їй болісно.

У залі запанувала тиша. Всі погляди були прикуті до Яри, кожен чекав вердикту ворожки. Нарешті, вона розплющила очі і почала віялом укладати карти на невидимому столі. Потім тихо звернулася до Амали, попросивши витягти будь-яку карту з колоди.

Та сміливо зробила крок уперед і швидко зробила свій вибір, витягнувши довгими тонкими пальцями, прикрашеними численними кільцями та ланцюжками, одну карту. Маршалл Північної провінції виглядала впевнено, але все ж таки в очах її миготіли тіні страху і сумнівів. Вона не наважилася перевернути карту, лишивши це Ярі.

Яра перевернула карту і Таша побачила на ній зображення сонця.

- Ви честолюбна та егоцентрична. Ваш блиск видно здалеку, і їм важко не захоплюватися. Але якщо прямо дивитися на сонце, можна й засліпнути. Таке честолюбство жадає щирого поклоніння. Заради захоплення оточуючих ви зробите все, навіть своїх підданих щасливими. Але я не заздрю ​​вашим ворогам. – резюмувала Яра, а потім звернулася до Аліса. - Те, що сказала Амала у своєму звіті, здебільшого засноване на правді. Аліс кивнув ворожці й Амалі, і та із задоволеним виглядом поважно вклонилася провидиці та Великому Майстру, повернувшись на своє місце у залі.

Наступною Яра викликала до себе Ізабеллу. Та гордо вийшла вперед і недбало простягла до карт руку, одягнену в тонку білу рукавичку, тицьнула пальцем навмання, навіть не дивлячись. Яра перевернула вибрану карту і, дивлячись на маршала, почала трактувати аркан Відлюдник. Ізабелла не обдарувала гадалку жодним поглядом, відвернувшись убік.

- Ви самітниця, якій давно час піти на відпочинок, - спокійно говорила ворожка, не звертаючи уваги на обурливі погляди жінки. - Ви зачинилися у своєму світку, куди не пускаєте нікого, навіть наближених. Ви закрилися від усіх, і крізь цей панцир неможливо до вас достукатися. Ви глухі до стенань та болю. Ваші почуття давно атрофувались.

Яра повернула карту в колоду, перемішавши її, після чого продовжила своє пояснення, перевівши погляд на Алістера, який уже й сам усе зрозумів.

- Ізабелла не брехала у своїй доповіді. Саме так у її баченні йдуть справи у довіреній їй провінції крізь товсті та високі стіни замку, який вона майже не покидає, закрившись від своїх підданих. Вона впевнена у своїх словах, але доповідь далека від справжніх реалій та перебігу подій у її провінції.

- Що ж, Ізабелло. Ви звільняєтеся від звання маршала Південної провінції, - з огидою повідомив про своє рішення Аліс, навіть не дивлячись в очі жалюгідній аристократці, що одразу ж поникла. - Треба було б відправити вас у в'язницю за таке правління, але ви вже самі себе ув'язнили. Нехай ваш замок і буде вашою в'язницею до останнього подиху! Prope In Perpetuum[1]!

Аліс різко підняв руки нагору. Між його долонь з'явився щільний мильний міхур. Він став швидко зростати на всі боки, поки не став розміром з людину. Всі, хто стояв недалеко від Великого Майстра, почали задкувати назад. Злякана Ізабелла зморщила чоло, щільно стиснула губи і заплющила очі в очікуванні своєї долі. Алістер помахом руки відправив гігантський міхур до Ізабелли, і той у мить поглинув її. Вона в паніці почала обмацувати стінки прозорої оболонки, потім упала, не втримавшись на ногах, і смішно бовталася всередині, не в змозі встати через численні пишні спідниці.

Вікно в тронному залі відчинилося, і міхур з Ізабеллою всередині вилетів назовні під приголомшені ахи присутніх і швидко поніс повітрям екс-маршала до місця її ув'язнення - в її ж резиденцію, яку вона тепер не зможе покинути, навіть якщо того забажає.

- Ваша черга, - спокійно продовжила Яра, звернувшись до Торвальда – маршала Західної провінції. Бідолаха весь спітнів, поки чекав своєї черги. Лисуватий товстун був одягнений у темно-зелений камзол, обвішаний металевими прикрасами, схожими на ордени. Його маленькі темні очі бігали, щоки надулися від хвилювання. Він постійно облизував пухкі губи і важко пихкав. Він довго метушився біля невидимого столу Яри, перебирав карти поглядом, підносив руку то до однієї, то до іншої, не в змозі зробити вибір. Ворожка мовчки спостерігала за його нерішучістю, але не квапила. На відміну від Алістера, який зрештою не витримав і голосно гаркнув на невпевненого маршала, змусивши визначатися швидше. Торвальд замружився і тицьнув у крайню карту. Нею виявився аркан Зірка.

- Ви прагнете зайняти позиції Сонця, але першість у вас весь час забирають честолюбніші та успішніші колеги, - сказала Яра, миттю кинувши погляд на Амалу. - Ви сумлінно ставитеся до обов'язку, але можете заплющити очі на деякі моменти. Лише в ясному небі зірки сяють та їх можна побачити, але варто зібратися хмарами, як вони зникають. Ви керуєте блискуче, поки не стикаєтеся з проблемами. Ваша доповідь правдива, але ви могли б робити більше для ваших підданих.

Товстун видихнув, кивнув Ярі на знак подяки і відступив назад, весь час поглядаючи на Алістера і чекаючи його реакції. Але Великий Майстер вирішив промовчати. Він не був абсолютно задоволений маршалом, але й карати його не було за що.

- Тепер я попрошу вибрати карту… тебе, Ташо, - впевнено сказала Яра, глянувши на розгублену дівчину, яка ніяк не очікувала зараз почути своє ім'я. Еґон, що приготувався ступити вперед, залишився стояти на місці і невдоволено пирхнув через те, що йому доведеться чекати свою чергу і нервуватися найдовше.

Таша підійшла до Яри. Блакитні очі ворожки, філігранно підкреслені лілово-сірими тінями та бездоганними чорними стрілками, пильно спостерігали за дівчиною, наче бачили в ній щось особливе. Таша глибоко вдихнула і вирішила довіритись інтуїції. Вона зрозуміла, що як не намагайся, але карти покажуть саме те, що потрібно, і приховати від них свої справжні мотиви не вдасться.

Вона вибрала карту із самої середини віяла, акуратно розкладеного перед нею. Яра перевернула її обличчям вгору, і вони обидві дивилися на аркан - Сила. На малюнку був намальований величезний лев з пишною гривою, що гордо сидів біля золотого трону, а поруч із царем звірів стояла статна велична дівчина в розкішній сукні, що відкривала її довгі ноги. Темне волосся спадало майже до підлоги і зливалося з гривою лева. Її погляд був упевненим і сміливим, а на губах танула легка посмішка. Вона гладила лева, що лежав біля її ніг, не випромінюючи ні краплі страху чи побоювання, наче грізний звір був її ручною кішкою.