36.1

Як скеля, непохитна і велика, над нею схилився Алістер. Таша зазирнула у його чорні глибокі очі – безжальні й затягуючі, мов чорна діра. Все тіло занеміло.

- Я ж казав, що ти рано чи пізно повернешся сюди, - хмикнув він, склавши руки на грудях.

- Що тобі потрібно - прохрипіла Таша, намагаючись підвестися. Він підхопив її під руки, аби допомогти. Дівчина ледь стояла на ногах, але стояла, не подаючи виду, що їй дуже боляче і страшно. Усі її емоції пішли кудись углиб, атрофувалися, залишивши на поверхні лише відлуння та німу порожнечу.

– Мені? Нічого! А тобі? – чи то з глузуванням, чи з іронією запитав він, підтримуючи Ташу під руку.

В цей момент ув’язнена відчула, як по всьому тілу пройшла хвиля слабкості. Вона вже відмовилася від допомоги, сподіваючись на свої сили. Там, у будиночку Інесси. А тепер сили покинули її.

- Випусти мене звідси, - тихо прошепотіла вона, навіть не сподіваючись, що її прохання буде сприйнято серйозно, і приготувалася до чергового смішку, словесного докору, а може, і гірше – до нових витків болю.

Але Алістер, не довго думаючи, підхопив її на руки і поніс геть із камери. Таша схаменутися не встигла, як під супровід здивованого погляду мовчазного Лео, покидала в'язницю на руках у Великого Майстра. Вона не знала, куди він несе її, але сил чинити опір і противитися не було. А приніс він її назад у свій палац, у ту саму фіолетову спальню, розкішно прибрану, з величезним ліжком у центрі кімнати, на яку він акуратно її посадив.

- Дай, огляну рани.

Таша розвернулася до нього спиною. Він дбайливо зняв зі спини ошметки подертої брудної сукні, залишки якої дівчина притримувала біля грудей, зчепивши зуби від болю.

- Спочатку знущаєтеся, а потім рани заліковуєш??

- Я тут ні до чого. Феліція дуже розлютилася через те, що ти пульнула в неї вогненну кулю. Бідолашна ледве вижила тоді... От і помстилася тобі... Я б не дозволив. Вона сама. Батагом ми караємо лише майстрів, які вчинили страшні злочини проти місцевих. Твій дощ – то дрібниці… Ох і Феліція! Хех, з нею краще не зв'язуватися.

Аліс іронічно похитав головою і поблажливо хихикнув, згадуючи свою мстиву помічницю.

- Зніми браслета! Вилікуй! Будь ласка… - благала вона, заглядаючи йому в очі з-за плеча.

- Щоб ти знову почала кидатись кулями і все трощити тут? – хмикнув Аліс. – То вже ні, люба…

- Я не буду! Обіцяю!

- Сиди тихенько... Подякуй краще, що не в тюрмі стирчиш...

Аліс став промивати глибокі порізи цілющим розчином. Таша заскулила від печіння та болю і впала на ліжко, уткнувшись у простирадло обличчям.

- Нічого. Швидко загоїться саме!

Печіння і справді стало слабшати, спині ставало легше. Таша знову підвелася, сівши на ліжку, і міцно притискала до грудей залишки сукні.

- Що за дике середньовіччя тут? Що за порядки такі?

- Чому ж середньовіччя? – ображено заперечив Аліс. – Багато наших винаходів навряд чи з'являться навіть у 21 столітті… Взяти б лише браслет послуху… А? А система безпеки в'язниці із блокуванням свідомості?

- Дуже вражає! Натомість люди місцеві ходять, як обірванці, живуть в убогих халупах і заробляють на життя, чим прийдеться.

- Мої майстри намагаються допомагати та мудро правити провінціями. Місцеві нічого не потребують! Я створив для країни ідеальний клімат, фахівці підтримують потрібну погоду. Скрізь панує краса та порядок. А за модою тут ніхто і не женеться, кожен одягається так, як хоче. Мода – даремна данина споживчому суспільству, до якого звикла ти.

- Звідки ти знаєш, до якого суспільства я звикла? Ти ж не можеш більше блукати варіантами реальності! Ти ж тут утілився назавжди!

– Я не можу, а мої гості можуть. Ти з двохтисячних? Я знаю більше про твій світ, ніж ти. І про майбутнє твого світу мені також відомо.

- Із 2020-го… Тоді навіщо тримаєш мене? Моє майбутнє тобі теж відоме, може?

- Мені - ні.

- Що ти робитимеш зі мною?

- А що б ти хотіла? - хитро посміхаючись, спитав він і лукаво повів бровою, кинувши погляд на сором'язливо прикриті шматком тканини груди.

- Я хочу повернутися додому.

Таша опустила погляд, сильніше притиснувши руки до грудей.

- Гаразд… - промимрив Аліс і підійшов до виходу. - Приведи себе в порядок поки що. Я подумаю, що можна зробити. Ванна там, - він кивком вказав на іншу кімнату, вихід у яку Таша раніше навіть не помічала, і пішов, щільно зачинивши двері.

Таша зайшла до вбиральні й оторопіла від побаченої розкоші. Навіть вона, що бачила розкішні люкси в дорогих готелях, мимоволі роззявила рота від подиву. Ванна кімната нагадувала вітальню, якби не розкішна овальна ванна на високих ніжках у ретро-стилі, прихована за щільно зав'язаними з обох боків шторами. Стелю прикрашала люстра, не така шикарна, як у спальні, але теж ледь поступалася її у розкоші.

Поруч із ванною та мармуровим унітазом стояв туалетний столик із ліпниною із золота, а над ним було вінтажне дзеркало у різьбленій оправі з латуні. Біля столу стояло крісло на ніжках. На його спинці лежала сукня. Чорний шовк струмив і блищав, і Таша не встояла, торкнувшись гладкої ніжної тканини рукою. Дівчина розправила сукню, окинувши її поглядом. Прямий крій здався їй старомодним, у стилі вечірнього вбрання 30-х років 20 століття, але сукня від цього не виглядала погано. Вона було розкішною та легкою, довжиною приблизно по коліно, з косим розрізом по нозі. Під сукнею на спинці крісла красувався комплект нижньої білизни. Випуклий ліфчик і широкі трусики, що нагадували обтягуючі панталончики, здалися Таші забавними, а шовкова комбінація - цілком нічого.

«Ого. Це для мене чи що? - подумала вона про себе і притиснула вінтажне плаття до грудей, але одразу ж повісила його назад на спинку крісла. - Одягти його чи не варто ...? Може це натяк на щось? Хоча… Він міг би взяти мене силою, але не зробив цього досі».

Таша скинула з себе набридлі брудні лахміття і ступила в набрану для неї ванну. Гаряча пара і приємні аромати закружляли голову, зануривши в солодку насолоду і блаженство. М'язи поколювало від приємного розслаблення, вони нили, втрачаючи тяжкість. Поранена спина нагадувала про себе, але біль помітно притупився.