35.1

Через годину, поспіхом одягнена в якусь сукню і не нафарбована, Таша (точніше, Інесса, якій вже було все одно, як виглядає її тіло) і Віра, як завжди – при повному параді в стильному брючному костюмі і в повному «бойовому розфарбуванні», – сиділи перед пані Синічкіною. Інесса поспішила сісти у велике шкіряне крісло навпроти столу психотерапевта. А Віра сиротливо сиділа на краю кушетки.

- Можете прилягти, - холодним сталевим голосом запропонувала Юлія Сергіївна Вірі. Але та відмовилася.

«Хм… ага, зараз! Прилягти! І пом'яти свій дорогий брендовий костюм? Ну ви, мадам психотерапевт, даєте!» - подумала про себе Інесса, припустивши, чим керувалася претензійна Віра, і ледве стримала смішок.

- Таша, чому ви наполягли, щоб мати була присутня на сеансі?

Лікар поправила окуляри і приготувалася робити записи у свій шкіряний блокнот.

- Хіба це не очевидно? Вона в депресії і потребує психологічної допомоги, - поблажливо відповіла Інесса, злегка втягнувши щоки. Віра округлила очі від подиву і дивилася по черзі то на доньку, то на Синічкіну, яка теж спантеличено підняла брову.

– Ви відчуваєте почуття емпатії до матері. Це говорить про близькість між вами. Вважаєте, що у Віри такі ж проблеми, як і у вас?

- Справа не в близькості між нами. Ми не дуже близькі, якщо чесно. Я думаю, що Віра звинувачує себе за те, що трапилося з дочкою.

Синічкіна кивнула і щось швидко занесла в блокнот, не відриваючи погляду від Таші. Віра так і сиділа з відкритим ротом, боячись вставити репліку, ніби говорили не про неї зовсім, а про якусь іншу Віру.

- Віро, що ви думаєте про це?

- Кх-кхм... Я... - розгублено почала жінка, прокашлявшись. - Я хочу, щоб моя дочка була щасливою.

- А якщо вона нещасна, у цьому винні ви? – уточнила Синічкіна.

- Ні. Ну може, частково… так… Мабуть… Кожна мати хоче дати найкраще своїй дитині.

- А що, якщо найкраще на твою думку не підходить дочці? Як ти можеш знати, що краще для іншої людини? - вклинилася в розмову Інесса.

- Хіба найкраща школа, найкращі викладачі, найкращий університет – це погано? Найкращі іграшки, одяг, відпочинок, дозвілля… Хіба хтось назве це чимось поганим? – впевненіше продовжила Віра.

- А натомість дочка теж має бути найкращою, так? Найкращою дитиною, ученицею, студенткою, дочкою, так? – продовжила гнути свою лінію Інесса з легкою усмішкою на обличчі.

- Знаєш, Таша, ні! Просто хотілося б хоч зрідка почути «дякую»! Просто «дякую, мамо!», «Я люблю тебе, мамо!» Усе! Але це занадто багато, так?

- Ти просто хочеш довести собі, що ти найкраща мати! Довести за рахунок своєї дитини! Тож за що говорити спасибі? За твоє самоствердження чи за те, що ти нав'язуєш те, що хочеш отримати сама?

- Та як ти смієш! Може, мені потрібно взагалі не займатися твоїм вихованням, не забезпечувати тебе? Пустити все на самоплив?

Віра схопилася з кушетки, погрозливо махнувши рукою. Яскраво-червоний рум'янець залив її обличчя, а на лобі проступив піт.

- Може! І твоя дочка виросла б самостійною і вміла б про себе подбати! А не інфантильною дурепою, яка довіряє першому зустрічному і чекає, що хтось – хто завгодно – вирішить її проблеми!

- Ні... я не можу це слухати... Вибачте... - вимовила Віра, душачи в собі позиви до ридання, і квапливо вибігла з кабінету.

Юлія Сергіївна мовчки спостерігала, періодично щось записуючи. Коли Віра вийшла, вона перестала записувати і мовчки дивилася на Ташу.

– Схоже, до неї дійшло. Хай поридає. Їй полегшає, - підсумувала Інесса і зухвало подивилася на хваленого психотерапевта, ледве стримуючи задоволену посмішку.

«За що їй узагалі платять? За стенографування? Те ж мені, великий фахівець…»

- Що ви зараз відчуваєте, Ташо? - серйозно звернулася до неї психотерапевт, ніби не помічала самовдоволення і презирства в очах клієнтки.

- Мммм ... Що ж я відчуваю? ... Я відчуваю, що просто витрачаю час, сидячи тут. Але з іншого боку, маю купу часу! Чому б і ні… Може, хоч їй стане легше, – чесно відповіла Інесса, махнувши головою у бік дверей, куди втекла ридаюча Віра.

- Ви шукаєте помсти та відплати?

- І кому ж мені мститися? – хмикнула Інесса.

- Та хоча б Таші. Так, Таші! – осяяло жінку, і вона продовжила розвивати свою думку. - Ви мстите собі. Тій Таші, яка не змогла реалізувати власні бажання, яка виявилася скута інвалідним кріслом.

Інесса скривилася. Їй на мить здалося, що Синічкіна крізь свої окуляри бачить всю правду, бачить її наскрізь. Що вона бачить перед собою не Ташу, а Інессу... Вона проковтнула в’язку слину і відчула, як по спині пробігли мурашки.

- З чого ви це взяли?..

- Ви говорите про себе у третій особі при матері. Намагаєтеся відсторонитись.

«Ще б пак! Було б непогано відсторонитися від Ташкиної свідомості!» - подумала Інесса, а вголос відповіла, придушивши іронічний смішок:

- Я намагаюся абстрагуватися від того, що не можу ходити, але не виходить.

- Ми стільки часу витратили, але ви так і не усвідомили головне: ви біжите від себе, намагаєтеся відсторонитися, а треба прийняти себе такою, якою ви є. З усіма недоліками та перевагами. Тільки тоді ви зможете тверезо оцінювати дійсність. Поки ви в опозиції до світу, він відповідатиме вам ворожістю. Прийміть своє тіло, і воно віддячить вам.

– Не можу я прийняти своє тіло. Воно не мало бути таким, - зневірившись, почала бурмотіти Інесса.

- Вам здається, що життя до вас несправедливе, але насправді світ такий, яким ви очікуєте його побачити. Ви формуєте навколишню дійсність своїми думками та намірами. Адже ми обговорювали це минулого разу. Страх іти у майбутнє позначився на можливості ходити. Зараз я бачу у вас страх невідомості та безвиході… Раніше цього не було… Що змінилося?

- Я намагалася втекти з однієї в'язниці, але зрештою потрапила в іншу.

- Мені складно зрозуміти вашу метафору. Але якщо ситуація повторюється, потрібно змінювати своє ставлення до неї.