28.1

Над головою нависало яскраво-блакитне небо Феєрії, безхмарне та високе. Яскраво світило сонце, місцями миготіли веселки, серед хмар так само виднілися місяці інших планет. Навколо були зарості якихось рослин та химерних дерев, щебетали птахи. У горлі пекло, наче вона пробігла кілька кілометрів без зупинки. Відпочивши трохи, Таша розвісила речі на гілках дерев. Голе тіло обсохло, а вологе волосся поступово вкладалося в неслухняні завитки і пушилося.

«Як добре, що тут літо», - упіймала себе на думці Таша. Вона ходила навколо, намагаючись знайти якісь ягоди, схожі на їстівні, і згодом наважилася з'їсти яскраво-червоний фрукт, схожий на яблуко.

"Сподіваюся, воно не отруйне" - думала вона, жадібно відкушуючи шматок за шматком від соковитого солодкого плоду. Почувалася вона не дуже добре, її знобило, але треба було йти, поки не стемніло. Натягнувши ще сирі джинси і спорудивши зі шматка простирадла якусь подобу топа, перекрутивши тканину джгутом на шиї та лопатках, Таша рушила в дорогу. Поблукавши трохи лісом, їй пощастило вийти на дорогу. Вона навмання обрала напрямок і пішла далі.

Відсутність взуття стала справжньою проблемою. Ніжні, звиклі до педикюру п'яти і стопи швидко покрилися подряпинами, і кожен крок став завдавати нестерпного болю. Якщо ще недавно вона, як дитина, раділа найменшому руху своїх ніг, то зараз їй хотілося повернутися в своє інвалідне крісло.

Таша йшла, йшла, йшла... Вже сутеніло, а дорога все вела через нескінченні лісові чагарники. Місцями виднілися ніжки гігантських квітів, на одному з яких вона зовсім недавно сиділа з Інессою. Її ноги вкрилися товстим шаром пилу, змішаного з кров'ю. Таша навіть не помічала біль у плечі, ледве переставляючи поранені стопи. Вона йшла кілька годин без перерви, поки раптом не почула гуркітливий звук, що плавно наближався здалеку. Дівчина зійшла на узбіччя і чекала. За кілька хвилин вдалині з'явився силует машини. Зовні вона нагадувала ретро-автомобіль із відкидним дахом. Транспорт їхав повільно, піднімаючи стовпи пилу плавним шурхотінням коліс.

Таша вийшла на дорогу і замахала руками. На передньому сидінні за кермом автомобіля сиділа якась жінка, а поряд із нею чоловік. Вони переглянулися, жінка щось сказала, і автомобіль став сповільнюватись.

- Прошу вас, підвезіть мене! Будь ласка! - благала Таша, кинувшись до машини.

Автомобіль плавно загальмував, і Таша роздивилася мандрівників. Немолода жінка в строкатій сукні з білим мереживним комірцем під горло і в дивному капелюшку з вузькими полями, що вибивався із загальної стилістики вбрання, дивилася широко розплющеними очима на Ташу.

- Що з вами сталося, люба? – спитала стурбовано жінка.

- Я… Я заблукала! – одразу збрехала Таша (ну не розповідати ж незнайомцям усю свою історію?), а потім додала: – І втратила туфлі…

- Бідолаха ... Морті, давай візьмемо її із собою? - звернулася дамочка за кермом до товстуна, що сидів поруч.

- Белла, ну подивися на неї! Вона ж вся брудна.

- Любий, ми ж не можемо кинути дівчину посеред Феєричного лісу! Скоро сутінки!

- Гаразд, - невдоволено буркнув лисуватий Морті, одягнений у незрозумілий сірий піджак і безглуздий високий циліндр. А потім звернувся до мандрівниці:

- І куди це ви прямуєте?

- Кудись... Аби звідси подалі... - благаюче белькотіла Таша. Вона раптом відчула слабкість і зрозуміла, що знесилені ноги підкошуються. Голова закружляла чи то від голоду, чи то від сильної втоми, і дівчина просто повалилася додолу.

Жінка та чоловік вискочили з машини та підійшли до неї.

- Бідолаха! У неї, схоже, виснаження... і подивися на її ноги... Вона, мабуть, пройшла кілька тисяч миль без взуття...

Таша щось намагалася говорити, ледве повертаючи язиком, але сили остаточно покинули її. Вона прийшла до тями вже лежачи на задньому сидінні. Машина повільно погойдувалася, крадучись через ліс. Мотор тихо й мірно гудів, як кішка. Було вже майже темно. Дерева німими стовпами мерехтіли у вікнах машини. Чоловік та жінка спереду вели тиху розмову.

- Як ти думаєш, вона втікачка? - спитала жінка, скоса поглядаючи на дрімаючу на задньому сидінні незнайомку, яка тільки-но починала приходити до тями.

- Не знаю... Але не від гарного життя вона опинилася в лісі одна, - пробурчав їй у відповідь Морті.

- Та звісно... Мабуть, втекла з крайнього півдня... Кажуть, тамтешній майстер зовсім нічого не робить для людей, не підтримує врожаю, не дбає про економіку... Альма казала, що люди там голодують!

Чоловік мовчки керував автомобілем (мабуть, вони встигли помінятися з жінкою місцями) і дивився вперед, ніяк не реагуючи на міркування дружини.

- Вона точно з півдня. Глянь, яка худа! І в яких лахміттях... Напевно, втекла і блукала в пошуках кращого життя... - продовжувала міркувати Белла.

Таша причаївшись, з цікавістю слухала розмову сімейної пари. Тільки коли машина зупинилася, і мандрівники приїхали до місця призначення, вона подала ознаки пробудження.

- Люба, як добре, що ти прийшла до тями! Ми прибули.

- Ох… А де ж це ми? - потягаючись, запитала Таша, ретельно зображуючи здивування, і протерла очі.

- Центр Східної провінції. Містечко Вейлі. Тут ми живемо з нашою дочкою Елен, вона трохи молодша за тебе. Я Белла Гот, а це Мортімер, мій чоловік. Можеш залишитись у нас на пару днів.

- Дякую вам! Ви мене врятували... Я – Таша. Навіть не знаю, що б робила одна вночі у Феєричному лісі! – залепетала дівчина і насилу вилізла з машини, спираючись на руку добродушної Белли. Вона згадала назву лісу з розмови своїх рятівників, що їй було дуже на руку. Адже треба було показати, що вона уродженка Феєрії. Таша вже бачила, як тут чинять з мандрівниками-чужинцями, а до палацу Алістера їй зовсім не хотілося повертатися.

- Ну, звісно, люба! Ходімо... Ти, певно, давно не їла...

- Мені довелося довго голодувати... Ви маєте рацію. Адже я втекла з крайнього півдня... Життя у нас там складне, - підтвердила слова Белли Таша, переказавши почуту версію з вуст жінки. Белла лише співчутливо кивала у відповідь.