13.1

Таша застигла, не знаючи куди їй подітися, а дамочка підбігла до неї впритул і, розмахуючи руками прямо перед обличчям, шалено кричала на неї, відчайдушно лаяла й обсипала образами.

- Та ти у тюрмі маєш гнити, паскудо… Так тобі й треба! Боженька все бачить ... Вбила мою Лізоньку ... Щоб ти здохла, погань! - крики жінки стали переходити в істеричні ридання, але вона не переставала кричати на розгублену, нажахану Ташу, яка інстинктивно пригиналася від галасу та принижень, побоюючись, що зараз на неї посиплються не тільки лайки, а й побої. Люди, що проходили повз них, оберталися, зупинялися на мить, але відразу прискорюючи крок, відводили погляд і йшли геть. Ніхто не втручався у сварку… У вікнах теж де-не-де з’являлися обличчя сусідів, яким кортіло подивитися безплатне шоу. Вони обережно визирали з вікон, ховаючись за фіранками…

Приголомшена Таша втиснулася у сидіння, немов приклеїлася до візка, не в змозі навіть поворухнутися. Здавалося від переляку у неї паралізувало усе тіло, а не тільки ноги. Дихання сперло, обличчя горіло, а в горлі стояв ком...

- Ану відійшла від моєї дочки! – почувся крик із п'ятого поверху новобудови. – Я зараз поліцію викличу! Тільки торкнися її!

Таша закрила обличчя руками й уривчасто дихала, не в змозі навіть щось сказати. В голові шуміло, накотила різка хвиля нудоти. Серце билося з шаленою швидкістю, а у вухах стояв несамовитий крик жінки з такими ж блакитними очима, які Таша запам'ятала на все життя… З очима загиблої Лізи…

- Ану пішла звідси! – репетувала шалена Віра, яка вже через хвилину вибігла з під'їзду в одному халаті та капцях. Вона не роздумуючи рушила на розлючену розпатлану фурію, хоч та і була вдвічі більша за неї.

- Щоб тобі пережити те саме, що і я! Будьте ви всі прокляті, Малініни! - вигукнула розлючена жінка, поправила абияк шапку, що наїхала на очі, і швидко пішла геть. Віра присіла поряд з візком і обняла дочку, прибравши її долоні з обличчя і притиснувши до плеча її голову.

- Тихше, тихше... Все добре, - шепотіла Віра. - Вона пішла…

Таша тремтіла, нервово схлипувала, але не могла плакати. Дихання збилося, а руки тряслися. Трохи заспокоївшись, вони повернулися додому.

Кухня наповнилася ароматом ромашкового чаю. Таша в теплому светрі й джинсах сиділа за столом і приречено дивилася в чашку, ніби намагалася побачити в золотистому напої якийсь знак.

"Краще б це був сон", - подумала вона і подумки спробувала встати з комп'ютерного крісла, але ноги не послухалися. Дівчина зітхнула і трохи відпила з чашки. Вогняна куля феєрійців тепер здавалася дрібницею в порівнянні з розлюченою матір'ю загиблої дівчини.

Віра пішла перевдягати заляпаний брудом халат та капці. Чутно було, як хтось подзвонив їй, і вона розмовляла телефоном.

– Вибачте, що не попередили! Ні, не буде… На Ташу у дворі напала якась божевільна, одним словом… Налякала її до півсмерті… Ні, ні, все вже гаразд! Не варто турбуватися! … Дякую вам… До побачення.

Віра переодяглася і сіла поруч із дочкою пити чай, буркочучи щось собі під ніс.

- От божевільна... Ми їй шалену компенсацію виплатили, все пекло пройшли з цими судами, лікарнями... А їй усе не йметься... - обурювалася вона, а потім звернулася до Таші. – Денис дзвонив. Дуже турбувався. Він такий милий! Я перепросила і сказала, що тебе сьогодні не буде.

- Мамо, я вбила її дочку, - тихо і байдуже сказала Таша, дивлячись на матір порожніми сіро-зеленими очима, ніби навіть не чула її слів. – Вона має рацію… Я це заслужила…

Віра відставила чашку і погладила доньку по плечу.

- Гей... Ти що, дитинко! Не кажи так… Їхня машина виїхала з перехрестя теж з порушенням, був мокрий асфальт… Та дівчина їхала непристебнутою… Це збіг обставин, мила… Страшний нещасний випадок…

- Якби я залишилася у Янки тоді... Якби я не пила... Навіщо я сіла за кермо? Навіщо? Я винна... - Таша поклала лікті на стіл, уткнулася в них обличчям і гірко заплакала. Віра не знаходила собі місця, намагаючись заспокоїти дочку. Їй здавалося, що трагедія вже почала відходити у минуле, але це було не так. Гострий біль від того, що сталося, досі дряпав душу: і її, і доньчину.

Вони просто обнялися і плакали на кухні, поки їх не потурбував дзвінок у двері. Віра, подивившись на годинник, пішла відчиняти, здивована несподіваним гостям.

- Ташо! Це до тебе… – крикнула вона з передпокою. – Проходьте… Ну, що ви! Не варто було турбуватися.