13. Хто сам без гріха…

- Ташо! Ташо, прокинься!

Дівчина розплющила очі й зрозуміла, що вона у своїй спальні, а поряд з нею на ліжку сидить стурбована Віра. Вона смикала доньку за плечі та тривожно вдивлялася в обличчя дівчини.

Таша різко піднялася з ліжка та інстинктивно схопилася за стегна та коліна. Ще секунду після пробудження вона ясно відчувала гострий біль в обох ногах, наче їх обдало жаром. Але вже за мить все пройшло. Ноги залишалися нерухомими й позбавленими чуттєвості. Але відчуття жару пройшло не одразу. Таша часто дихала і вся спітніла. Прибравши мокре волосся з шиї, вона нарешті прийшла до тями.

- Мамо… - прошепотіла вона пересохлими від хвилювання губами, і відчула, як очі сповнюються сльозами.

- Люба, ти кричала уві сні... Тобі знову снилася аварія?

- Матусю... - Таша потяглася до матері, намагаючись обійняти її за шию. Віра розгубилася, не очікувавши такої бурхливої реакції дочки, яка давно не була з нею ніжною, але швидко піддалася пориву та обійняла її. Таша схлипувала на плечі у матері, а Віра тільки притискала її сильніше до себе, цілувала у скроні й гладила м'яке вологе волосся. Таші було страшно згадувати ту вогненну кулю, що летіла прямо на неї, і той нестерпний біль у ногах, який нагадав їй фатальне зіткнення тим страшним жовтневим ранком.

- Нічого... Це просто сон. Все вже позаду, – заспокоювала її Віра, міцно обіймаючи.

- Так… Просто сон… – погодилася Таша, заплющивши очі. Вона не могла розповісти матері про свої страхи, адже та одразу почала б дзвонити психотерапевтові Синичкіній, з якою Таша так не любила зустрічатися на сеансах.

Було близько восьмої ранку. Віра, переконавшись, що з дочкою все гаразд, зайнялася своїми справами, залишивши її наодинці. Але Таша більше не хотіла спати. Вона почала збиратися і готуватися до заняття з Денисом, хоч до цього було ще понад три години.

«Цікаво, як там Інесса? Може, їй потрібна допомога... - думала вона, умиваючись. – Але чим я їй можу допомогти? Я гадки не маю, чому ті люди на нас напали і що треба було робити. Біль був такий реальний... Ні, я більше туди не сунуся... Навіщо вона взагалі мене затягла в цю бісову Феєрію»?

Думки Таші знову перервала Віра, що заглянула до ванної кімнати:

- Сьогодні до басейну піду з тобою я. Єва поїхав до батька.

- Знову? Надовго? - Таша дивилася на відбиття Віри у дзеркалі над умивальником та ніби розмовляла з ним.

- На тиждень. І це добре! Адже йому треба ставати на ноги! Батько йому допомагає.

- Авжеж... Не пощастило вам... Дві дорослі дитини й обидві на ногах не стоять...

- Таш, ну навіщо ти так? - зітхнула Віра і засмучено відвела погляд.

- Та облиш! Жартую я... Від Єви заразилася безглуздим гумором, - відразу перевела тему розмови Таша. - Мам, я сама доберуся! Не треба зі мною йти...

- Що це ти придумала! У жодному разі! Ні, я піду з тобою.

- Матусю, будь ласка! - Таша перекрутилася в комп'ютерному кріслі, відштовхуючись від умивальника, і повернулася до матері обличчям, лагідно посміхнувшись. - Зі мною все буде добре, я спокійно дістануся туди сама. Дорога вже обкатана... Я зможу...

Віра знову завмерла від несподівано ніжного та переконливого тону доньки. Вона, було, вже приготувалася вислуховувати тираду обурення і грубостей у свою адресу, але замість того почула слова дорослої врівноваженої та впевненої людини. Щось усередині змусило її спокійно погодитись.

- Ну добре ... - здалася Віра та не стала навіть сперечатися. - Але я хвилюватимуся! І якщо ти не братимеш трубку, відразу ж візьму таксі та примчу туди!

- Ну звісно... На інше я і не розраховую... - пробурмотіла Таша, закотивши очі.

Віра страшенно боялася водити машину. Раніше її возив водій, найнятий чоловіком. Тоді вона активно займалася своїми салонами краси, самостійно вела справи, крутилася… З тієї ж причини – через свій дикий страх – жінка була так нажахана, коли шістнадцятирічна Таша надумала отримувати посвідчення водія. Але поступилася під натиском упертої доньки. Дівчину підтримав тоді батько, а через два роки, всупереч Вірі, подарував дочці на повноліття автомобіль. Саме цей злощасний подарунок став останньою краплею і став «яблуком розбрату» для родини Малініних.

Віра та Мирослав розійшлися, подавши на розлучення. Вони й раніше сварилися і навіть розходилися на певний час, потім примирювалися. Для їх розтавання були причини й більш серйозні… Але того разу все сталося остаточно та безповоротно. Щоб насолити колишній дружині, Мирослав купив Таші квартиру, куди дівчина негайно втекла від матері в самостійне життя. Вірі довелося змиритися і, закусивши губу, мовчати. А ще через декілька місяців у сім'ю Малініних прийшла біда... Сталося те, чого Віра завжди так боялася, та ще й з рідною донькою. Аварія... Вона кинула роботу, найнявши керівника для бізнесу і, якщо і їздила кудись, то тільки на таксі. Утримувати водія не було сенсу. Більшу частину свого часу вона присвячувала дочці та побуту.

***

Сніг уже давно зійшов. Маленькі білі острівки виднілися лише подекуди на газонах у вічній тіні будинків. Висохла тротуарна плитка, місцями посипана щебінкою – нагадуванням снігової зими та роботи двірників, – тихо шаруділа під колесами інвалідного візка, а дрібні камінці відскакували у всі боки. У повітрі пахло свіжістю та сирою землею. Місцями на газонах проглядалися галявинки з молоденької травички, а дерева, що замерзлими чорними бовванами простояли всю зиму, починали потихеньку оживати. Таша з насолодою вдихала весняне повітря і вже виїжджала з подвір'я, як раптом з-за спини почула гнівний крик.

- Ось ти де, погань! Роз'їжджаєш на волі, значить!? – розпатлана жінка середніх років у пухнастій шапці та дутій курточці стрімко наближалася до Таші з несамовитим криком.

Дівчина, що зовсім не очікувала словесного нападу, розгорнула коляску і побачила розлючену тітку з почервонілим опухлим обличчям. Вона одразу зрозуміла, хто це, і завмерла у німому переляку.