10.1

… Травневий вечір на Патріарших прудах був спекотним і задушливим. Лавиці порожніли під розлогими ароматними липами. Вдалині виднівся кіоск з газованими напоями й нудним обличчям продавчині, що виглядало з віконця.

«Так, важкувато раніше було без інтернету», - поспівчувала торгівці Таша і вирішила проїхатися на візку тінистою алеєю. Погода була хоч і спекотною, але їй подобалася.

На одній із лавок вона помітила двох чоловіків у старомодних костюмах. Вони щось бурхливо обговорювали. Вона сповільнила рух, проїжджаючи повз них, щоб почути їхню розмову.

- Шановна, ви хотіли приєднатися до нашої захопливої розмови? - звернувся до неї низькорослий лисий чоловік з гладко поголеним обличчям і у величезних окулярах у чорній роговій оправі. Ніхто інший, як Берліоз.

- Ні, вибачте, - зам'ялася Таша. - А ви тут випадково не бачили жінку з дивною зовнішністю, одягнену не за тутешньою модою?

Чоловіки загадково перезирнулися один з одним.

- Ні, тільки он того незнайомця, - зробивши тон тихіше, відповів другий чоловік - молодий, рудоволосий і плечистий, кивнувши кучерявою головою у бік сусідньої лавки.

- Ні, це Воланд, я шукаю не його, - розчаровано пробурчала Таша. - Ви, до речі, обережніше з ним, Ваню!

- Йшли б ви до біса, дівчино! - раптово грубо відповів їй кучерявий хлопець і відвернувся.

- Я б з радістю, але, як бачите, не можу ходити, - сором'язливо пожартувала Таша у відповідь на несподівану грубість Бездомного. Ця фраза змусила її замислитись. З кишені почувся сигнал нагадування. Берліоз і Бездомний здивовано дивилися на дівчину в інвалідному візку, що вийняла з кишені якийсь дивовижний предмет, що світився.

Таша, не зважаючи на чоловіків, подивилася на екран смартфона, але не змогла прочитати назву будильника. Літери пливли. Вона намагалася сконцентруватись, але не могла.

«Стоп. Треба перевірити!» - подумала вона і спрямувала зусилля в ноги. Вони слухняно підкорилися нервовому імпульсу й опустилися з підніжки на розпечений асфальт. Дівчина підвелася і посміхнулася.

- Приємного вам вечора! Передавайте вітання професорові від мене! А це нехай тут постоїть... - задоволено сказала вона приголомшеним персонажам книги, вказавши головою у бік інвалідного візка, і бадьоро попрямувала липовою алеєю вздовж ставка.

Таша оглядалася на всі боки в пошуках Інесси, але її ніде не було.

"Може, я щось зробила не так? - розмірковувала дівчина, повільно крокуючи пустельними доріжками. – Вона сказала… Як вона сказала…? Добре уяви те місце, і сміливо пірнай… На мою думку, все вийшло. Ось я тут. Чому ж її ніде немає?"

Таша розпсихувалася і сіла на одну з лав. Перед нею тяглася водна гладь ставка. Вода ставала дедалі темнішою. Сонце давно сховалося за деревами. Чувся тихий плескіт води, і як поступово стихав пташиний спів навколо.

Почекавши ще якийсь час, Таша знову стала пригадувати минулу зустріч з Інессою.

«Сміливо пірнай... Сміливо пірнай», - крутила вона в голові слова, і до неї, нарешті, дійшло.

- Треба пірнути у воду! Але що за маячня? Вона що під водою на мене чекатиме?

Таша, недовго думаючи, попрямувала до води. Знімати одяг вона не стала і з розбігу стрибнула у воду, відразу відчувши різкий холод. У вухах зашуміло. Вона опинилася під водою і щось затягувало її вниз. Розплющивши очі, вона озирнулася і, відчайдушно борсаючись, почала спливати на поверхню. Насилу виринувши, Таша з подивом помітила, що вигляд алеї геть змінився.

Це була вже зовсім не алея на Патріарших прудах, а справжнісінький ліс. Випливши ближче до берега, затягнутого ряскою і порослим очеретом, вона усвідомила, що чомусь абсолютно гола.

Озираючись на всі боки й не розуміючи де вона, Таша вийшла з води, інстинктивно прикриваючи руками груди та найінтимніші місця.

- Що за чортівня така? - заговорила дівчина фразами Івана Бездомного, що зустрів самого Сатану.

Ступивши на слизький вузький берег, вона продовжила оглядатися на всі боки й щосили намагалася не перенестися з цього місця кудись ще. Пробираючись крізь зарості колючого очерету, вона подумала про одяг, подумки уявивши на собі тонкий літній сарафан з кремового шовку, але одяг чомусь не з'явився на її голому тілі.

Таша напружилася сильніше, але нічого не виходило. Простір не корився їй.

Визирнувши з-за останньої гряди очерету, вона помітила, що ліс закінчувався за сто метрів від цього місця, і далі було видно якесь поселення чи ринок. Дівчина, змирившись зі своєю наготою, з гордо піднятою головою попрямувала туди.

«Хм, так і думала, що ця Інесса якась збоченка. Схоже, їй зовсім не Дениса фігурка сподобалася… - подумала Таша, хіхікнувши. – А може, випробування таке? Злякаюся чи ні? Ха! Не на ту напала! І в решті решт фігура у мене – що треба».

Таша ще впевненіше закрокувала колючою травою.