4. Тренер

Таші не давав спокою той сон, у якому вона немов би й не спала насправді, а керувала процесом як на яву. Їй хотілося повторити його, але вона не знала, чи це можливо. Точніше, вона знала, що це можливо, але гадки не мала, як це їй вдалося.

Вона, як і раніше, багато спала, але так жодного разу і не прокинулася уві сні більше.

Найчастіше дівчині снилося щось із її минулого життя, коли вона могла ходити. Ще пів року тому вона й подумати не могла, що з нею може таке статися, що вона стане ізгоєм для всіх, окрім найближчих людей.

Ізольованість стала для неї нормою. Ті рази, коли вона виходила надвір, можна було порахувати на пальцях. І проблема була не в якихось складнощах у пересуванні. У сучасній багатоповерхівці був ліфт, обладнано пандус, не було порогів. Віра готова була допомогти дочці вийти у двір, пропонувала навіть найняти доглядальницю, але дівчина відкидала будь-які пропозиції матері вибратися з дому. А мати, своєю чергою, знову і знову намагалася це зробити, але Таша була категорична. Справа доходила навіть до скандалу та взаємної істерики. У результаті Віра здалася, і почала запрошувати спеціалістів додому.

Паломництво з лікарів, реабілітологів, психологів та масажистів не припинялося до цього дня. А Таша виходила з дому востаннє близько трьох тижнів тому.

- Слухай, я щось погано почуваюся. Вибач, але цицьката тренерка почекає, - заявила Таша Євсею, який приїхав за нею у вівторок, щоб відвезти на заняття з аквааеробіки.

Євсей, зрозуміло, чекав подібного і добре підготувався.

- Ні-ні, сестричко! Якщо ти зараз сама не вилізеш з ліжка, я тебе винесу на руках! Вибирай: сама у кріслі чи у мене на руках!

- Єво, відчепися! Не хочу я… Тим паче в цьому одороблі, — дівчина гнівно глянула на інвалідне крісло і на матір, що стояла поряд з ним. Віра, закусивши губу, мовчала, спостерігаючи за суперечкою своїх дітей.

- Добре, тоді у мене на руках.

Євсей впевнено ступив до ліжка сестри.

- Не піду я! Кричатиму на весь двір! Я попередила!

Мама, не в змозі більше слухати цієї словесної суперечки, здалася і вийшла з кімнати, сплеснувши руками.

Євсей приречено сів поруч із Ташею. З хвилину вони мовчали.

- Таш... Усі вже забули ту історію. Ти не можеш сидіти вдома вічно.

- Як тільки я виїду у двір на колясці, всі одразу почнуть дивитися на мене! - Таша закрила обличчя долонями та заридала, ковтаючи сльози та слова. – Мене всі вважають моральною потворою, що я на це все заслужила! Як ти не розумієш… Мене усі ненавидять.

Євсей обійняв її міцно, злегка похитуючи з боку в бік і погладжуючи по волоссю, наче заспокоював дитину. Він завжди так втішав молодшу сестру в дитинстві.

- Нехай думають, що хочуть. Яка різниця? Хто сам без гріха? Ташо, життя продовжується! Ти сама зробила із себе ув’язнену.

- Мені страшно, - продовжувала схлипувати дівчина, уткнувшись у міцне братове плече.

- Чого ти боїшся? Страшне вже сталося, Ташо! Все вже позаду…

- Скільки гидоти мені строчили в соцмережах... Мерзота, вбивця... А в суді що було, пам'ятаєш? У-у-у .... - ще дужче завила Таша.

- Пам'ятаю. Поплач… Просто поплач.

Після цих слів Таші як відрізало. Істерика припинилася по клацанню пальців. Їй більше не хотілося плакати. Вона витерла сльози, розмазані по обличчю, і просто обіймала Євсея, уткнувшись щокою в мокрий від її сліз светр.

- Пробач, я тобі пуловер намочила.

- Ніколи тобі цього не пробачу!

Таша посміхнулася і ще раз обійняла брата.

- Гаразд. Тягни сюди це одоробло…

- Ти впевнена?

- Ой, краще не перепитуй…

Таша підвелася і приготувалася до маневру. Євсей із задоволеною усмішкою без зайвих слів підкотив крісло ближче до ліжка. Уже за хвилину вони були готові до виходу. Таша відчувала, як б'ється її серце і дихала частіше. Вона думала тільки про одне, щоб їй на шляху зустрілося якнайменше знайомих.

- Мам, ми йдемо тусити, тож ти нас не чекай! – весело вигукнув Євсей, виходячи із квартири.

Здивована Віра тільки й встигла що вискочити до передпокою, коли двері зачинилися. Вона посміхнулася і полегшено видихнула.

Справа йшла до полудня. На подвір'ї було тихо та малолюдно. Таша намагалася пересуватися швидше, але талий сніг, погано прибраний із тротуару у дворі, заважав. Їй не вистачало вправності. Євсей трохи допомагав їй.

- Де твоя машина? - запитала Таша, оглядаючись. Їй хотілося якнайшвидше втекти від усіх.

- Еммм ... Машина в ремонті. Та тут лише кілька кварталів!

- Ти… Ти знущаєшся? Все, я додому, - Таша злобно подивилася на брата і відразу почала розвертати крісло, але воно загрузло в снігу.

- Гей, гей, Ташкенте ... Ну ти чого! Ти молодець! Ти вийшла! Не можна назад, - Євсей заважав їй розвернутися.

- Куди їхати? - процідила крізь зуби Таша, знервовано здуваючи локони з обличчя.

- До «Еврики» та ще кілька кварталів.

Таша різко стартанула, вибравшись нарешті з кучугури, а Євсей ледве встигав за нею, обминаючи калюжі й намагаючись не намочити дорогі брендові туфлі.

Дівчина ще сердилась на брата, але вже через кілька хвилин вона відчула приємне запаморочення від великої кількості свіжого повітря. Вона почувала себе інопланетянином, розглядаючи все довкола. Інвалідний візок справді був зручним, наскільки це можливо.

Поки Євсей стрибав через калюжі й долав кашкоподібне місиво зі снігу та бруду, вона спокійно їхала, іноді лише трохи застрягаючи в снігу та перед бордюрами. На неї ніхто особливо не дивився, ніхто не оглядався і не тицяв пальцем. Ніхто не впізнавав її, не вдивлявся в її обличчя, не дивився з осудом, зневагою чи ненавистю. Все виявилося не так уже й погано.