3. Життя до і після

Таша зиркнула на ненависне їй інвалідне крісло. Вона ненавиділа його всіма фібрами душі.

- Краще стілець, - дівчина вказала на комп'ютерний стілець на коліщатках, присунутий до письмового столу навпроти ліжка.

- Але ж у кріслі тобі буде зручніше, тут все пристосовано, - наполягала мама.

Вона щиро намагалася полегшити нинішнє життя доньки, не шкодуючи грошей на реабілітацію та на останні технічні пристрої та новинки.

Батько Таші без зайвих слів оплачував усе, що вважала за необхідне Віра для їхньої доньки. Проте інвалідне крісло стояло без діла й вкривалося пилом у кутку кімнати, бо використовували його всього кілька разів для виходу на вулицю.

Віра не втрачала надії усадити в нього дочку. Все-таки кілька тисяч доларів за нього віддали.

- Я в нього не сяду! – грубо вигукнула Таша і насупила лоба.

Мати покірно підкотила їй офісний стілець і допомогла пересісти до нього. Відштовхуючись руками від меблів та стін, дівчина дісталася ванної. Усі пороги в кімнаті зняли, щоб їй було зручніше пересуватися. Високий поріг лишився тільки біля входу на лоджію.

Дівчина умилася, піднявши сидіння стільця вище. Потім, акуратно тримаючись за стіну та змійовик, пересіла на унітаз. Кожен такий маневр давався їй непросто. Звичайні ранкові процедури займали втричі більше часу, ніж раніше.

Численні реабілітації, які вона пройшла за останні три місяці після виписки з лікарні, навчили обходитися самотужки без сторонньої допомоги. Майже завжди, коли це можливо.

Дівчина мала сильну мотивацію навчитися все робити самостійно в її нинішньому становищі – аби тільки мати не ставилася до неї, як до безпорадного немовляти.

Вони тепер жили разом, у маминій квартирі, і частенько сварилися. Ташін діагноз прикував її не лише до ліжка, а й до матері, від якої вона з юних літ мріяла втекти в самостійне життя.

Масажистка Тетяна вже чекала у спальні, коли Таша викотилася з ванної на своєму офісному стільці, вже одягнена у спортивний костюм.

- Здрастуйте, Ташенько! Чи готові до процедур? Вправи робите, про які ми говорили?

- Звичайно, - без ентузіазму, як було раніше, пробурмотіла Таша.

Вона не обманювала масажистку, але знала, що робила все напівсили. Останні два тижні вона здебільшого спала.

Тетяна почала розминати м'язи ніг своєї пацієнтки, розтягувати зв'язки, допомагала їй робити різні рухи, більшість із яких давалися дівчині з болем.

- Терпіть, люба. Тільки так ми вас поставимо на ноги. Терпіть!

- Я вже не вірю в це. Я чула, як лікар казав мамі, що з моїми травмами люди відновлюються повністю в одному випадку із тисячі. Та в мене блискавка з більшою ймовірністю вдарить, Тань! – важко дихаючи й схлипуючи, скаржилася Таша та морщила лоба від болю.

- Все у вас у голові, Ташо! Все в голові… Треба вірити. Ось побачите! Ну, а поки що потрібно розробляти суглоби та м'язи, щоб вони не забували, що таке рух.

- Таня продовжувала безжально мучити пацієнтку розтяжками та стимулювати м'язи. Таша скулила від болю і покірно робила все, що від неї вимагалося, але думки її були далеко. Вона не вірила в терапію і була присутня на ній лише фізично, але не подумки. Коли заняття добігло кінця, до спальні увійшла Віра і запросила Тетяну на чай із булочками. Таша приєднатися до них не захотіла, попросивши сніданок до своєї кімнати.

Коли проводиш у ліжку більшу частину доби, інтер'єр стає вивченим до нудоти. Кожна дрібниця, кожна деталь, вада на стіні, за яку здатний зачепитися зір, мозолять око. Ти не хочеш на них дивитися, але очі самі йдуть від однієї точки до іншої, вивчаючи їх знову і знову.

Дівчина взяла смартфон. За звичкою зайшла у профіль соцмережі. Вона так завжди робила раніше за сніданком: гортала сторіс, викладала свої фото, читала коментарі численних шанувальників. Тепер її сторінка порожня. Викладати було нічого. Хіба що візерунки на стіні та дієтичні обіди.

Зате у подруг та друзів життя було в розпалі. Бари, клуби, прогулянки, універ, посиденьки у студентських кафешках, бурхливі вихідні – тепер усе це вона бачила лише зі сторони. А раніше це було її життя – розкішної та популярної Таші Малініної.