Вивчаючи частину 4

 - Матті! – доносилось здалеку, - Матті!!! – вібрувало у вусі, коли я, вся така замріяна сиділа під жовтогарячим деревом на килимі з опалого листя.

- Потрібно подумати – повідомила я Філиду після сніданку та оповіді про прихисток блудних душ.

Тоді-то він і сказав, що найкраще думається саме тут.

Головне правильно ставити питання, щиро дякувати та захоплюватись.

Наприклад тому, що у цвіркунів тут найвища Академія з воєнним ухилом. І що дисципліна, і дресура, і якщо керівник сказав – без кози на залік не допустить, то так воно й буде. А ось Матті не пощастило. Бо блудні душі, притягнуті силою мага для використання в навчанні, в момент переляку, чи радості, обов’язково притягнуться до прихистку. І Цвіркунам буде достатньо тільки достукатись до власне виділеного для нього об’єкта. Залік здав – душу відпустив.

Пропозиція наглядача звести мене з моїм лопухом, мене не дуже втішила, бо для цього потрібно було не тільки упокорити гордість, а ще й, як згадаю ті обійми, так уявні роги починають чесатись.

Звідсіля було частково видно прихисток. Він висів посередині озера, береги якого поглинув різноколірний туман.

Як попередив Філид, вплав до прихистку не дістатися, бо в тумані заблукаєш. Озеро перемішує частини саду-парку, і не завжди поряд з восени – літо або весна. Я й не збиралась полегшувати завдання чорнобровому.

- Нема її тут! – гаркнула на черговий поклик «Матті». Заважає, бісів пес! Ніякої концентрації.

- А де ж вона? – здивовано запитали майже над вухом.

Я з переляку сіпнулась та головою навкруги закрутила. Ніде – нікого. Поблимала білими віями, подивилась на озеро і на всяк випадок напрямок вголос вказала. Мені що, шкода, це у неї вже без варіантів. Нехай возз’єднаються. До речі, цікаво, яке повне ім’я у прибиральниці? Матильда? Матіола?

На деякий час цвіркун заспокоївся. Я навіть лінію поведінки виробила. Вирішила скористатись можливістю подивитись на все, до чого руки дотягнуться.

З цим рішенням і до будинку наглядача прискакала.

- То мені дуже цікаво і на весну подивитись, і на зиму. У вас до речі свято початку року взимку, чи навесні?

- Через пару днів – зоряний початок року. Біля Дівич дерева буде карнавал, частування та забавки, - повідомив чоловік і весело примружився. – Але ти, кізонько того не побачиш. Заліки до початку свята приймають.

- А Дівич дерево?

- А що воно? На зимовій частині розквітає. До речі під його віттям дівчина може освідчитись коханому у своїх почуттях перша. І навіть, коли не отримає відгуку в серці обраного, то після виходу назовні, Дівич дерево залишить у себе нерозділене кохання, даючи шанс дівчині на інше.

- Зручно, - підібгала губи, розуміючи, що такого шансу у нашому світі дівчата не мають. Дуріють по молодості від нерозділеного кохання, псують життя і собі, і чоловіку. Інколи й дітей народжують, щоб втримати. Треба обов’язково на те дерево подивитись. В житті стане в пригоді, обіграю в якомусь новорічному конкурі.

Але подальші думки вимело страшнючим ревом. Навіть стіни будиночка задвигтіли!

- А щоб ти вдавився! – випхала з себе під столом, куди зі страху забилася. – Це що таке? – запитала, вибираючись з під нього, та удаваючи, що під стіл лазила за бубликом, що з рота впав.

- А, то це наслідного принца хтось обманув! Ото він і ятриться! Хто ж це такий недалекоглядний?

- Дійсно, - погодилася я з чоловіком, дожувавши бублик, - це ж голову можна не зносити, якщо наслідного принца обманеш. А він що теж тут вчиться?

- Та то так, але нікому нічичирк! А то і цяці, і паці, і великій собаці дістанеться.

- Та я ж мовчу! – покліпала очиськами, і прислуховуючись до послаблого рева перепитала, - то до дерева прямо й наліво?

- Може б ти, кізонько не ходила? Чуєш, як біснується. Навіть незрозуміло, чому зразу оману не розпізнав.

- Так завтра ж залік! А я Дівич дерево не бачила. Я тихенько, у мене шубка біла, на снігу не помітна.

- Добре, біжи, стрибуха, а я розвідаю, що там сталося.