Прозріваючи частину 2

Ніколи себе не почувала настільки гармонійно та жваво. Розплющивши очі мекнула з переляку, бо до мене нагинався якийсь голлівудський красень, та так блищав поглядом, що мені навіть млосно стало.

«Чого це він мене в обіймах тримає?» - скочила ошелешена думка, скошуючи мої очі у якусь незвичну перспективу. Немов я одночасно і на нього дивлюся, і якусь вельми фантастичну галявину бачу. І така там трава зелена, що в мене навіть слина покотилась.

«Коза Ностра!» - промайнула улюблена лайка брата, завдяки якій останній сценарій корпоративу у клієнта був прописаний у стилі мафіозної вечірки.

«Як-от тебе звати?» - скосив погляд красень на мій ніс.

«Матті!» - тут же згадала прибиральницю, та все що зі мною сталося в офісі.

Красень блимнув поглядом, і хоч теоретично, у його обіймах я почувалась досить затишно, все ж дриґнула ногами, влучаючи, та кудись таки влучаючи.

Що видав цей чолов’яга, і чи рахувати це лайкою, я не перепитувала. Впала на траву, та з підстрибом від них дременула у кущі. Бо він там не один був.

Чому разом зі мною туди ще одна коза побігла, я зрозуміти не встигла, бо ззаду заволали уже знайомим жіночим голосом – ловіть їх, бовдури, і попереджаю, спілкування тільки подумки! І на залік без кози не допущу!

«Яка ж вона сувора баба» - неслась я через кущі, якимось складним маршрутом, одночасно пояснюючи власному здоровому глузду, що це мене напевне якимись заспокійливими накачали та скоріш за все фельдшер зі швидкої щось переплутав, і тепер я цей фільм дивлюся. З собою у головній ролі. Тільки чому це роль кози зовсім не зрозуміло.

- А щоб в тебе пір’я в роті поросло! – зупинилася під розлогим деревом, піднімаючи перед собою білу хутряну ногу з копитом на кінці. – Та це ж кабанець якийсь!

Матті, а судячи з розміру виміні кози, яка втекла разом зі мною, це була саме вона, розвернула рогату голову набік і прислухалась до чогось у повітрі.

- Слухай, - достатньо зрозуміло, як на мене, пробекала я їй, - ти не знаєш, що сталося?

Коза потрясла головою, поляскала вухами, та потяглась до листя, що звісилось до самої землі.

- Якщо ми зариємось в землю, - я продовжувала прокручувати в голові способи втечі від погоні, - то нас ніхто нізащо не знайде, так?

Матті відірвала шмат гілки, а я її кивок за згоду прийняла.

Питання чим рити землю, і як це заняття співвідноситься з реальною поведінкою кози переді мною не стояло зовсім.  Хочеш жити – і не так розкарячишся. А копита у мене нереально крутими виявилися.  І дернину, немов лопатою зрізали, і земля з-під них у всі боки летіла з такою швидкістю, неначе за нами, як за трьома поросятками вовки гнались.

З гнучких гілляк дерева, яке об’їдала подруга по нещастю, я зробила дах, прикрила його знятою дерниною, залишивши лаз зі сторони дерева, що прикриє схованку з повітря.

- А ось з цього боку треба б було колючок насаджати, щоб непрохані гості не лазили! – всівшись на зад, як втомлена собака, спробувала зажувати теж кленовий листочок.

- Тьху, бодай тобі грець! Як ти таку гидоту можеш їсти? – Матті завмерла і майже нечутно бекнула нижньою щелепою, коли десь над деревами заревіло впізнаване навіть у звірячому рику те саме сакральне «Матті!»

- За мною! – скомандувала я, та пластунським способом нирнула в сховок, - проковтнуть і не вдавляться. Нехай пар спустять, тоді торгуватись будемо.

Вимушена напарниця залізла в сховок тільки тоді, коли проревіло майже над деревом, під кроною якого ми ховались.

- Вибач, скажу один раз, бо несила терпіти: «Та й Коза ти, Матті!» Ось не сіпалась би ти – то нічого б цього і не сталося! Точно тобі кажу!

І ще довго бухтіла я про насмішку долі, дивину її ім’я, та про підозрілу мовчазність у теперішньому стані.