Та й таке, Марисю…

Оповідання 9

«Вибач, але я не могла дивитись»

— Ти… шо зробила? — Марисю говорила тихо. Дуже тихо. Це була найнебезпечніша Марисю.

Оля не злякалась. Вона знала Марисю давно.

— Я зробила те, що ти боялась зробити сама.

— То мій телефон! Моє ім’я!

— А твоє життя — чиє? — Оля нахилилась ближче. — Марисю, ти ж сама казала: «Я не пам’ятаю, коли востаннє щось хотіла.»

— Я казала в чаті. То було… образно.

— Ні, — Оля похитала головою. — То було чесно.

Марисю відвернулась до вікна. Там хтось ніс пакети. Хтось жив. Хтось кудись ішов.

— І що тепер? — спитала Марисю.

— Тепер ти просто сходиш на розмову. Це не шлюб. Це не втеча. Це розмова.

— А чоловік?

Оля зробила паузу.

— А чоловік… нехай теж щось відчує. Не тільки ти все маєш тягнути.

Марисю почула, як у кімнаті чоловік говорить телефоном. Пошепки.

Вона прислухалась.

— Так, я зрозумів… Ні, сьогодні не можу… Та, вона вдома… Добре, завтра…

Марисю обернулась до Олі.

— Ти чула?

— Я чула, — сказала Оля. — І от тому я й не могла дивитись.

Марисю взяла телефон. Палець завис над «зателефонувати Андрію».

Вона ще ніколи не відчувала, що одне натискання — може змінити її.

Подобається

#736 в Сучасна проза
#440 в Різне

Відредаговано: 13.12.2025