Та й таке, Марисю…

Оповідання 8

«Оля і «та сама правда»»

Вони пили каву на кухні, поки свекруха демонстративно «не чула» і гримала чашками.

Оля нахилилась до Марисі:

— Слухай. Ти ж не просто так отримала «папери». Це знак.

— Які знаки, Олю… Це просто тітка Стефа.

— Тітка Стефа — то і є знак. Бо старші жінки нічого просто так не роблять. Вони або люблять, або карають.

Марисю засміялась.

— А свекруха?

— Свекруха — то окрема релігія.

Оля подивилась на конверт:

— Підписуй.

— А якщо…

— А якщо ні — ти потім будеш думати «а якби». Ти вже й так половину життя «якби».

Марисю мовчала.

Тут чоловік зайшов на кухню, побачив Олю і зробив надто радісний вигляд.

— О, Оля! Давно не бачились.

— Та я завжди поруч, — солодко сказала Оля. — Особливо, коли Марисі треба.

Марисю глянула на Олю.

Оля глянула на Марисю.

І в тому погляді було: я щось знаю.

— Марисю, — сказала Оля, коли чоловік вийшов, — я маю тобі сказати одну річ. Тільки ти… не роби сцен.

— Я? Сцени? — Марисю навіть образилась. — Я ж культурна.

— От і будь культурна, — Оля ковтнула каву. — Ти знаєш того Андрія з кав’ярні?

— Якого Андрія?

— Того, що дзвонив. Він — нормальний. І він не випадково дзвонив.

Марисю відчула, як їй холодно.

— Олю, звідки ти…

Оля глибоко вдихнула:

— Бо… це я виставила те оголошення. Від твого імені.

Марисю не сказала нічого. Навіть «та й таке» не сказала.

Подобається

#748 в Сучасна проза
#456 в Різне

Відредаговано: 13.12.2025