Оповідання 2

«Кава, базар і одна фраза, яка все зіпсувала»

Марисю стояла на базарі й дивилась на помідори так, ніби вони були винні їй гроші.

— По сорок, — сказала продавчиня.

— А вчора було по тридцять п’ять, — відповіла Марисю спокійно, але з тим особливим тоном, який означав: я не сварюсь, але я все пам’ятаю.

— Вчора — то вчора, — знизала плечима продавчиня. — Сьогодні вже сьогодні.

— Та й таке… — пробурмотіла Марисю і взяла пів кіло. Бо сваритись не було сили, а соус сам себе не зварить.

Базар жив своїм життям.

Хтось кричав, що в нього «найсолодша полуниця».

Хтось переконував, що «така риба сама в рот проситься».

А хтось просто обговорював усіх, хто проходив повз.

Марисю йшла між рядами, як між главами власного життя: тут трохи радості, тут трохи роздратування, а тут — ой, а це ще що таке.

— Марисю? — почувся голос.

Вона здригнулась.

— Та не може бути… — сказала вона і повернулась.

Перед нею стояла Галя. Та сама Галя. З тієї роботи. Де Марисю колись думала, що «то тимчасово», а воно стало «аж десять років».

— Скільки літ, скільки зим! — заусміхалась Галя. — Як ти?

— Та… — Марисю замислилась. — Як всі.

— Ой, не кажи «як всі», — махнула рукою Галя. — Ніхто не живе «як всі».

От не треба, — подумала Марисю. — Я просто помідори купити прийшла.

— А ти шо тут робиш? — спитала вона.

— Я тепер тут часто, — сказала Галя. — Переїхала.

— Та й таке… — автоматично відповіла Марисю.

Вони пішли разом. Спочатку — за огірками. Потім — за зеленню. Потім — просто так.

— А ти все там же? — спитала Галя.

— Та там же, — сказала Марисю.

— А чоловік?

— Та є.

— Діти?

— Є.

— Ну то файно, — кивнула Галя. — Значить, стабільно.

Марисю не знала, чому це слово їй не сподобалось.

— А ти? — спитала вона.

— А я інакше, — сказала Галя і якось дивно всміхнулась.

Вони зупинились біля кавового кіоску.

Марисю глянула на меню.

Капучино.

Лате.

Американо.

— Будеш каву? — спитала Галя.

— Буду, — сказала Марисю швидше, ніж подумала.

Вони сіли на лавку. Сонце світило так, ніби спеціально для цієї сцени.

— Знаєш, — сказала Галя, помішуючи каву, — я колись думала, що ти найрозумніша з нас.

— Та ну, — махнула рукою Марисю.

— Ні-ні, — наполягла Галя. — Ти завжди знала, чого хочеш.

Марисю ковтнула каву.

Знала. Колись.

— А тепер? — спитала вона.

Галя подивилась на неї уважно. Дуже уважно.

— А тепер ти дуже добре вмієш робити вигляд, що тобі вистачає.

Це було сказано не злісно.

Не з насмішкою.

Просто — як факт.

Марисю засміялась. Трохи занадто голосно.

— Та й таке, — сказала вона. — Всі так живуть.

— Не всі, — відповіла Галя. — Просто не всі признаються.

Вайбер пискнув.

Чоловік:

Ти де?

Марисю глянула на екран.

Потім — на Галю.

Потім — на каву, яка раптом стала гіркою.

— Мені бігти, — сказала вона.

— Бігти — то добре, — сказала Галя. — Гірше, коли стоїш і думаєш, що біжиш.

Марисю пішла.

Повільно.

З пакетом помідорів і думкою, яка ніяк не хотіла відчепитись.

А якщо мені справді не вистачає?

Вдома її чекала кухня.

Список справ.

Звичний дзенькіт посуду.

Марисю поставила кавник.

Сіла.

І вперше за довгий час не сказала «та й таке».

Вайбер пискнув знову.

Невідомий номер:

Марисю, це Галя. Я не все сказала сьогодні. Якщо хочеш — напиши.

Марисю дивилась на екран довше, ніж треба.

Потім підняла очі.

І усміхнулась — але вже не так, як зранку.

— Та й таке… — сказала вона.

І пальцем торкнулась екрана.

Написати.