Глава 8. Ревнощі і таємниці

Крістіан Філлард

Події розвивалися надто швидко навіть для мене, людини, яка звикла до придворних інтриг і перепитій. Спершу мене отруїли, потім в цьому звинуватили Беллу, яка, як я певен, не наважилася б на такий вчинок. А ще все це збіглося з приїздом цього індика-Едгарда. Навіть без особистого знайомства він викликав у мене найгірші емоції. По-перше, чув про нього чимало (типовий королівський синок, я таких не люблю). По-друге, він прибув сюди з метою одружитися з Фелісією. Не зважаючи на мене, її нареченого.

Так, я добре усвідомлював ситуацію: Леонтайн — ласий шматочок для Аккейлею, тому Клара і Едгард явилися сюди за наказом їхнього короля. Певно, старий Севастьян довго картав себе за те, що мій батько випередив його і першим послав сватів до нової спадкоємиці. Однак, я власними руками дав йому прекрасний шанс виправитися. Щойно новини про моє зникнення дісталися резиденції Харрісонів, як ті миттю відправили сина женихатися.

Моя бідолашна Фелісія. Оточена зусібіч цими варварами, які лише й мріють, щоб забрати в її держави самостійність. З однієї сторони Ернестайн, з іншої — Аккейлей. Ще одне королівство Дарнел теж не надто приязні сусіди. Вона мов би в пастці. Шкода дівчинку.

Втім, дівчинка теж дивувала мене з кожним днем все більше. Найпершим моїм потрясінням стала та мить, коли мені повідомили, хто ж врятував мене від отрути. Я дуже погано пам'ятав, як все відбулося, однак причин не вірити слугам не було.

По-друге, вона виявляла чимало уваги і турботи до свого слуги-охоронця, себто мене. Повірити, що принцеса вподобала лицаря не так і важко, це мені однозначно імпонувало. Але найбільше подобалося те, що вона ставилася з теплом в принципі до всіх своїх слуг. Я жодного разу не бачив, щоб вона капризувала чи кричала на когось без причини.

По-третє, неабияк тішило те, що вся ця історія допомогла нам подружитися. Справді, бути нареченим принцеси через свій титул — почесно, але стати її другом завдяки особистісним якостям — удвічі приємніше. Її ставлення давало мені певні гарантії на майбутнє, бо ж якщо я повернуся і ми одружимося, знаходити спільну мову з дружиною буде легше. А якщо забажаю залишитися Кольтом Велларі, то підтримка майбутньої королеви Леонтайну мені знадобиться. Хоча згоден, це доволі низько. Втекти від свого обов'язку і сподіватися на допомогу Фелісії. Вона ж страждає через мою втечу. Однак, як істинний лицар, залишати її, не переконавшись, що вона щаслива і все владналося, я не зміг би в будь-якому разі. Але чомусь мені здавалося, що її щастя — річ така ілюзорна і нікому тут не потрібна, що аж в серці щемило від образи. А я не надто сентиментальна людина.

Фелісія зібралася принести себе в жертву. Але мені була така ненависна думка про життя, в якому ти сам собі не належиш, що враз прийшла просто геніальна ідея — навчити цієї філософії і принцесу. Їй же, бідолашній, навіть виговоритися немає кому. У величезнім палаці вона геть самотня, несе важкий тягар, хоча, по суті, ще дівчинка. Опікати її, дбати і зменшити її ношу я не в стані, а ось вирвати з полону суворих правил — запросто. Авжеж, я не прагну, щоб вона, подібно мені, кинула все і помчала, куди бачать очі. Але вміння дослухатися до свого серця ще жодну жінку не зробило нещасною. Принаймні, мені так здавалося. Фелісія — чудова. Але занадто напружена, немов виточена з граніту. Їй би стало набагато легше, якби вона припинила бажати всім подобатися, чи дотягнутися до рівня Аріани. Хай би просто жила, знаходячи радість у кожній дрібниці. Цим, схоже, варто зайнятися.

Однак, зараз найголовнішим було з'ясувати, що там у міжнародній політиці. Яку гру затіяв мій батько після моєї втечі, що про це все думає династія Аккейлею і сама Аріана. Але, щоб щось зрозуміти, треба спершу одужати. Лікарі довгий час не дозволяли мені покидати лазарету, хвилюючись, що після такої сильної отрути я ще неспроможний працювати. Судячи з того, як вона діяла, і як мене врятували, я мав справу з сумішшю квітанії. Отруту, здобута з трав цієї рослини, виявити в їжі неможливо. Дивно, що Фелісія одразу все збагнула і кинулася промивати мені шлунок, але якби вона зволікала, мене б ніщо не врятувало. Водночас квітанія росте тільки на гірських схилах і зустрічається вкрай рідко. Отруту з неї на звичайному ринку не придбати, про неї взагалі не всі знають, а тому я був упевненим, що вбивця — не Белла. Занадто підступний план для придворної шльондри. Вона хоч і не обтяжує себе мораллю, але щоб реально вбити людину рідкісною дорогою отрутою, але загубити сережку під килимком... Ні. Це маячня. З дівчини просто зробили овечку заслання.

І все ж цікаво, хто так сильно мене зненавидів, що був готовий безжалісно позбутися... Кому я вже так насолив?

Едгарду? Але він прибув після того, як мене отруїли. І він не міг здогадатися, що я — це я. Нащо тоді нападати на якогось лицаря?

Тому, хто й раніше нападав на Фелісію? Навряд віриться, що я — настільки незамінний охоронець, поруч з яким принцеса в абсолютній безпеці. І тоді напад здійснили б на Ганса також.

Ні, цієї головоломки мені не розгадати так легко...

Однак, були в цій бочці з дьогтем і ложка меду. Я нарешті отримав листа від мого вірного помічника Кюрта. Друг доповідав, що в Ернестайні все відносно спокійно. Звісно, батько трохи бушував, дізнавшись про втечу. Однак, йти на Леонтайн війною він поки не збирається, а ось знайти мене жадає за будь-яку ціну, хоч за скарбницю королівства. Схоже, мені знадобиться політичний притулок деінде. З'являтися в Ернестайн поки не бажано. Життя дорожче.

Та не встиг я спалити листа, як в мої покої буквально вбігла Фелісія. Все, що я зміг, це просто прикрити послання з Батьківщини ковдрою.

— Ваша Високосте, що сталося? — на мить я розгубився. Такою схвильованою мені ще не доводилося бачити принцесу.

— Лист... — прошепотіла вона, дивлячись на мене так, наче щойно на її очах в мене виросли вуха, мов у слона. Однак, слова дівчини змусили мене забути про різні дурниці, бо серце завмерло в грудях. Лист? Вона дізналася про те, що мені принесли листа? І може читала його, якщо така стривожена? Бо що ще могло так спантеличити її?