Глава 1. Чого варта воля...

Крістіан Філлард

Усе життя вони вирішували за мене. Що вдягати, що їсти, куди йти і як розмовляти. Принцу живеться легко й добре? Ага-ага, ще б пак! Доводиться жити за графіком, складеним моїми ж слугами, та виконувати те, що вони наказують. Лише ілюзія волі. В усьому коритися вінценосним батькам. Спершу вони вчать мати власну думку, а потім просять запхнути її собі якнайдалі. Так, неначе вони дали мені життя, аби розпоряджатися ним. Наче народили не сина, а персонального раба.

Я з дитинства страждав від розуміння, що не владний над собою. І, можливо, комусь подобалося придворне життя, але мої мрії були іншими. Та хіба я можу собі дозволити мрії? Це завелика розкіш, не по кишені нащадку короля.

Народитися четвертим сином у свого батька подібно покаранню. Ти, наче й принц. Тебе всі поважають, живеш за цими одвічними дурними законами, сліпо керуєшся королівським етикетом, приймаєш участь у всіх важливих подіях своєї держави, однак і тобі, і всім навколо абсолютно ясно, що королем тобі не стати. Просто відведених на землі літ не вистачить, щоб пережити брата, сестру і ще одного брата. А коли вони почали народжувати своїх дітей, то тим паче. 

І ні, я зовсім не мріяв про трон. Ніколи в своєму житті не уявляв себе правителем Ернестайну. Мені підходило все в моєму статусі, окрім того, що король Річард, мій тато, бачив у мені лише партію. Партію для якоїсь знатної леді. Точно так він одружив Ніколаса, видав заміж Лоретту, заручив Мертона і скоро мав взятися за мене. Всі дипломатичні союзи своїх дітей використовував задля примноження своєї сили і влади. Всі монархи так робили, а їх нащадки цьому слухняно корилися. Але не я. Я був не згодним решту життя провести так, як вирішили батьки. Я прагнув волі. Понад усе жадав стати видатним лицарем. Яке життя! Війни, дуелі, турнірі. Закохатися, битися, проливати сльози, вмирати і виживати, подорожувати, пізнавати світ, себе, розгадати таємницю буття, знайти відповіді на одвічні запитання... і колись одружитися, але на тій, кого сам виберу. Забезпечувати себе і сім'ю, не залежати від інших. Не коритися комусь. Бути господарем своєї долі, свого життя, свого дому. Працювати, коли прийде скрута. Допомагати бідним, коли буде можливість. Але не так, як допомагають монархи, будуючи свої благодійні фонди, в які ніколи й не ступають. Пафос і замилювання очей. Якщо хочеш дати, дай особисто. Якщо хочеш допомогти, прийди й допоможи. Хочеш чути, слухай. Хочеш знати, дозволь собі переконатися на власні очі. Цим правилам навчив мене один мудрець, в якого я мав за честь вчитися в юнацькі роки. Він відкривав для мене світ, повний пригод і можливостей здійснити подвиг, гідний лицаря. Я мріяв, що одного дня двері палацу відчиняться переді мною і я зможу піти туди, куди покличе серце. Однак, батько не дозволив подорожувати. Максимум, на що він міг погодитися — дипломатичний візит в сусіднє королівство з метою налагодити торговельні зв'язки. Я ж мріяв не про місію посла, однак досить часто знадобився Батьківщині саме в цій ролі. У свої двадцять вісім я вже мав чималий досвід у веденні справ і, можливо, міг би сподіватися на крісло радника короля. Спадкоємець трону старший брат Нік неодноразово обіцяв мені ці світлі перспективи після своєї коронації, а він тримав своє слово. Таким чином моє реальне життя далеко відрізнялося від того, як я мріяв жити. Але одного дня все змінилося.

— Твій час настав! — якось викликавши мене до себе, поважно промовив батько.

— Що це означає? — здивовано спитав я.

— Я підібрав для тебе чудову партію. Сьогодні вони прислали відповідь, що згодні. Збирай свої речі. Найближчим часом ти повинен поїхати на знайомство з нареченою... — ось і настало те, чого я так боявся. Король виглядав просто щасливим, а мама так пишно всміхалася, наче на них впало величезне щастя.

— Ви вирішили за мене і навіть не бажаєте спитати, чи хочу я одружуватися? — хоч завжди знав, що так і буде, зараз все одно обурився. Напевно, до такого неможливо бути готовим.

Усмішка королеви миттєво зникла з обличчя.

— Звісно, хочеш, — байдуже промовив монарх.

— А ось і ні. Я не бажаю одружуватися і тим паче з тією леді, яку обрали ви. Як настане час, сам обиратиму дружину, — без зайвих емоцій спокійно промовив я.

— Невдячний! — вигукнула мати. — Тобі дарована можливість стати королем, а ти носом крутиш!

— Королем? — здивувався я. А братів одружили з віконтесами, але аж ніяк не принцесами.

— Краще вислухав би до кінця, перш ніж бунтувати, — самовдоволено мовив батько, відкинувшись на спинку трону. — Твоя наречена — спадкоємиця трону. Завдяки цьому союзу не лише ти станеш монархом, можливо, навіть швидше, ніж Ніколас, але й Ернестайн отримає сильних союзників. Навіть більше — під моєю владою буде колишній ворог. Ми об'єднаємо два королівства і створимо імперію, яка...

— Якою правитимете ви? А згодом Нік? — я всміхнувся. Ну, а як же... Вони вкотре збираються використати мене.

— Не розумію, що тебе не влаштовує. Хочеш правити самостійно? Крістіане, я підношу тебе вище, ніж Мертона й Лоретту, даю можливість, якої в тебе не було. Адже ти знаєш, що корона Ернестайну ніколи тобі не належатиме, — так, про це мені тут повсякчас нагадують, по тричі на день. Щоб не забував.

— Ви не про мене дбаєте, а про себе, Ваша Величносте, — стиха промовив здавна відому мені істину.

— Не смій виявляти неповагу, Крістіане! Перед тобою твої монархи! Знай своє місце! — вигукнула Її Величність Антуанетта Філлард. Мама була дуже жорстокою і безпринципною правителькою, йшла до влади, ні на що не озираючись. Її словом можна було цеглу бити. Мертон вдався в неї. На жаль... Лоретта пасивно ставилася до всього, окрім моди і розкоші. Її не можна допускати до трону, бо всю скарбницю королівства за тиждень спустить. Нік уподібнився дідові, королю Конану. Він був благородним і мудрим, єдиним справді гідним спадкоємцем. В мені жив дух бунтаря. Ну а батько... король Річард не міг славитися гострим розумом, але він вмів прораховувати ходи, плести інтриги та досягати бажаного. Він ніколи в житті не змінював рішення, навіть якщо його про це навколішки просити. Варто лише згадати, як він присудив до страти рідного брата за те, що він своєю присутністю при дворі кидав тінь на владу монарха. Ні, батько не змінював рішення. Нікого не пошкодував, на мене теж не зважатиме.