12 Частина «Потяг»

 Тіара поверталася додому в порожню квартиру, де більше не було Даймонда. Кожен крок здавався важким, серце стиснуте, а сльози самі текли по щоках. Вона не могла заспокоїтися — думки про те, що Даймонд залишає її, що він може там зустріти когось іншого, розривали її зсередини. Вона згадувала його слова: «Ми будемо щодня дровини один одному, все буде добре…», і це трохи заспокоювало її, але не змогло витіснити паніку і тугу.

Вона пролежала, плакала і намагалася заснути до п’ятої ранку, але сон не приходив. Внутрішня істерика, гіркі сльози, думки про всі роки разом — про те, скільки вони вже знайомі, скільки пережили разом, що вони пережили — не давали спокою. Коли на годиннику показало п’ять, вона зрозуміла: краще вже не спати, інакше проспить найгірший момент — прощання.

Пройшли години, і лише близько десятої вона почала збиратися, старанно намагаючись привести себе до ладу. О 11:30 вона була майже готова. «Якщо вийду раніше, то краще», — подумала вона, «так ми зможемо провести трохи більше часу разом». Вона розраховувала на приблизно півгодини дороги, тому, виходячи вчасно, зможе не запізнитися.

О 12:00 Тіара вже була на вокзалі, сіла на лавку біля платформ, відкрила книгу і намагалася відволіктися, читаючи. Але очі її мимоволі пробігали простір, і вона раптом помітила дуже знайоме обличчя — маму Даймонда. Серце забилося швидше: мама приїхала раніше, мабуть, щоб попрощатися з сином подовште. Тіара сховалася трохи в тіні і тихо підійшла, щоб не привертати увагу.

Вона почувала себе майже як шпигунка, коли, як опинилася зовсім близько і почула, як мама Даймонда говорить по телефону:

– Дуже шкода, що доведеться їхати на роботу… Я б хотіла ще п’ять хвилин побути з сином… Але поїзд відправляється вже через п’ять хвилин…

Тіара застигла. Серце стислося, адже годинник показував 12:20, а його поїзд — о 13:00. В паніці вона різко підскочила, кинувши книгу на лавку, і кинулася до платформи, намагаючись наздогнати поїзд, який мав відправитися зовсім скоро. Адреналін, страх і хвилювання змішалися в одне, а кожен крок здавався нескінченним. Їй потрібно було встигнути — інакше цей момент, останній шанс на прощання з Даймондом, буде втрачено.

 Тіара мчалася, не відчуваючи ні втоми, ні навколишнього світу — лише одна думка про Даймонда тримала її в русі. Серце шалено билося, кожен крок лунав відлунням у голові. Сумка на плечі хиталася, ледве не випадаючи, але вона тримала її міцно, одночасно стискаючи телефон, з якого безперервно лунали сигнали виклику. «Даймонд, чому ти раптом поїхав? Чому не сказав? Чому мене залишив?» — кричала вона подумки, а голос на вулиці губився серед шуму перехожих. Вона не звертала уваги на людей, що дивилися здивовано, на крики продавців і звук рухомого транспорту — все злилося в одну суцільну пустоту, що здавлювала груди. І ось вона побачила його: Даймонд заходив у вагон, спокійно, ніби зовсім не усвідомлюючи, що її серце от-от розірветься. Двері почали закриватися. Вона кинулася вперед, протягуючи руки, але вони залишилися порожніми, двері закрилися, і поїзд почав рушати. Вона стояла на платформі, ледве дихаючи, серце колотилося так, що здавалося, воно ось-ось вискочить. В голові — хаос. Вона дзвонила йому безперервно, голос у трубці переривався, а гудки все повторювалися, ніби сміялися над її відчаєм. І тут прийшло повідомлення, яке вдарило по серцю холодом: «Ви в чорному списку. Не намагайтеся з ним зв’язатися». Усе — смс, дзвінки, повідомлення — все було заблоковано. Вона не могла зрозуміти: чому він так різко її відкинув, чому він не сказав нічого про поїзд, про від’їзд?

Почуття втрати накотило хвилею. Кожен метр платформи здавався прірвою, поїзд — бездонною тропою, що поглинула її надії. Вітер підхоплював її волосся, обличчя змокле від сліз, руки тремтіли, а ноги ледве трималися. Вона стояла там, серед натовпу, і водночас повністю сама, в пастці власного болю і розпачу. Кожна секунда руху поїзда віддаляла його від неї, кожна мить — здавалася втратою частини самої себе.

Тіара не могла зупинитися, не могла навіть плакати голосно — лише тихий крик, що проривався через губи, іноді задуха від емоцій робила її слабкою. Вона тримала телефон у руці, але він більше не міг допомогти, він став холодним і безпорадним свідком її розбитого серця. Даймонд, який ще вчора був поруч, тепер віддалявся з кожним рухом коліс поїзда, і її світ розпався на дрібні шматки. Вона згадувала все — перші їхні зустрічі, перші обійми, ті миті, коли він посміхався лише їй, і тепер усе це здавалося неможливо досягти знову. Навіть слова про щоденні дзвінки, які він обіцяв, звучали як порожній звук, бо він тепер був недосяжний. Її груди стискалися, серце боліло, а руки тремтіли від безсилля.

Тіара дивилася, як поїзд зникає за горизонтом, кожна секунда здавалася вічністю. Порожня платформа, порожній світ навколо, і вона стояла там, одна серед натовпу, з серцем, що майже не б’ється, з очима, що вже не відрізняли сонця від сліз. Вона розуміла: зараз він далеко, і повернення його неможливе. І кожен метр, що залишався між ними, був немов стіна між двома всесвітами. Вона опустилася на лавку, притискаючи телефон до грудей, намагаючись втримати залишки глузду. Вона плакала мовчки, беззвучно, але з усім болем, який тільки могла вмістити. Кожна хвилина, що проходила після від’їзду поїзда, відчувалася як вічність, як темрява, що поглинає все, залишаючи лише порожнечу і розпач. Її руки ще тремтіли, тіло хапалося за повітря, а серце кричало від безсилля. І поки поїзд вже давно зник у далечині, Тіара залишалася на платформі, з серцем, розбитим на мільйони уламків, з розумом, що не знаходив відповіді на жодне питання, і з думкою, що світ її тепер змінився назавжди. Це був момент, коли все, що вона знала, — її любов, надії, мрії — здавалося, було зруйноване одним закриттям дверей.