11.2 Частина «Не віддаляйся від мене»

 Тіара стояла у вітальні, дивлячись на Даймонда, який щойно переступив поріг їхньої квартири. Серце її билося швидко: усе доведеться починати спочатку. Вона зібрала всю сміливість і м’яко сказала:

– Даймонд, ми тепер живемо разом… бо я твоя дівчина.

Він повільно підняв погляд, трохи розгублено і спокійно:

– Можна… чи я зараз міг би пожити в іншій кімнаті? – запитав він. – Не одразу разом з тобою.

Тіара кивнула, стримуючи невелику сумну посмішку. Вона намагалася бути теплою, лагідною, не тиснути, не лякати його своїми почуттями. Їй хотілося, щоб він полюбив її справжньою, а не через магію. Дні минали, і Тіара навчилася дбати про нього тихо, з ніжністю: готувала йому каву, залишала маленькі записки з побажаннями на день, сміялася, коли він згадав щось із минулого року, і просто була поруч, не вторгаючись у його особистий простір.

Одного вечора він сів поруч і сказав тихо:

– Я пам’ятаю, що я цілий рік через якісь обставини не навчався, а потім… впав у кому. Тепер я хочу поступити до університету.

Її очі наповнилися м’яким світлом. Вона тримала його за руку, намагаючись не показати, як хвилюється:

– Я буду поруч, допоможу, якщо потрібно.

Поступово він почав відновлюватися, і їхні відносини знову налагоджувалися. Вони проводили час разом, обговорювали університетські плани, сміялися і підтримували один одного. Але одного вечора, коли Тіара обережно запитала:

– Даймонд, ти любиш мене?

Він відвів погляд, замислився і повільно промовив:

– Я поки не знаю, що я до тебе відчуваю, тому не можу нічого сказати…

Тіара мовчки кивнула, не намагаючись тиснути. Вони залишалися поруч, але на певній відстані – тримали один одного в теплі, але водночас давали простір.

Місяці минали, і Даймонд нарешті вступив до університету на бюджет. Він пройшов конкурс із відзнакою, його робота з ландшафтного дизайну вразила всіх членів комісії. Тіара була поряд, тихо підтримувала його, спостерігала, як він складає проекти, креслить плани і продумує деталі до найменших дрібниць.

– Ти справді вражаєш, – говорила вона, підсовуючи йому каву під час вечірніх занять.

Він лише кивнув, зосереджений, але з маленькою усмішкою на обличчі, яка з’являлася лише для неї. Їхні стосунки залишалися делікатними: Даймонд все ще остерігався торкатися Тіари, не наважувався брати її за руку чи наближатися надто близько, постійно повторюючи:

– Я поки не знаю… Я не знаю що відчуваю.

Тіара терпляче слухала, розуміючи його внутрішні бар’єри. Вона не намагалася його підштовхувати, не нав’язувала свої почуття, а просто була поруч, дозволяючи йому поступово розкриватися.

У той же час, його життя в університеті йшло відмінно. Він займав перші місця на всіх конкурсах, його проекти постійно оцінювали на відмінно, він був прикладом для однокурсників. Він зосереджувався на навчанні, розвивав свої навички, і з кожним днем Тіара бачила, як він розквітає, як він росте, стає більш впевненим у собі, хоч і тримає певну дистанцію у стосунках з нею.

Вона ж, у свою чергу, зберігала ніжність та увагу до нього, спостерігала за його успіхами, підтримувала його у всьому. Вона відчувала, що їхнє спільне життя стало щось більшим за просту любов: це була повага, турбота, взаємна підтримка і поступове, непомітне зближення, навіть якщо Даймонд не міг поки відкритися повністю.

Їхній дім став тихим притулком: місцем, де можна було працювати, сміятися, обговорювати навчання, будувати плани на майбутнє. І хоча романтика була тихішою, ніж раніше, її тепло, присутність і турбота залишалися постійними. Даймонд і Тіара жили разом, і це вже було щастям – щастям, яке поступово, день за днем, закріплювалося в їхньому спільному житті.

Місяці пролетіли, і ось вони з Даймондом живуть разом вже довгий час. За цей період між ними майже нічого не було більше, ніж прості обійми чи короткі дотики. Даймонд вічно ухилявся від будь-яких більш інтимних контактів, ніби боячись відкритися, ніби тримаючи себе на відстані. Тіара намагалася стримувати свої емоції, не показувати, що їй сумно, що їй боляче від цього холодного бар’єру, який він ставив між ними. Вона говорила собі, що важливо залишатися спокійною, що потрібно бути терплячою, що все ще можна налагодити.

Одного дня, коли вона поверталася з університету, телефон задзвонив. На іншому кінці була її найкраща подруга Ліза. Її голос звучав роздратовано, трохи різко:

– Ти чого, не сказала мені, що Даймонд отримав грант на навчання за кордоном?

Тіара аж здригнулася, і від подиву випали слова:

– В якому сенсі? Який грант? Я нічого не знаю!

– Як це не знаєш? – Ліза не приховувала здивування і навіть роздратування. – Ти серйозно нічого не чула?

Тіара намагалася заспокоїтися і пояснити:

– Стоп, стоп… Ліза, від кого ти взагалі про це дізналася?

– Я бачила маму Даймонда, – сказала Ліза, – Я підійшла до них і почула, як вона говорить, яка вона рада, що Даймонд зміг отримати грант, поступити… І там ще щось було, щось про щастя чи переживання, але я не все почула, бо потім від’їжджав якийсь вантажівка, і я навіть не розчула деталей.

Тіара стояла, дивлячись перед собою, намагаючись осмислити почуте. Серце стиснулося від неприємного передчуття, що вона чогось не знає, що її підступно обійшли.

– Ти жартуєш… – прошепотіла вона сама собі. – Чому я нічого про це не знаю?