11.1 Частина «День народження»

 Минув майже рік відтоді, як він упав у кому.
Я приходила до нього щодня. Сиділа біля його ліжка, брала за холодну руку, шепотіла, ніби він міг мене почути. Розповідала йому про все — про дрібниці, про те, як промайнув день, про людей, яких зустрічала. Іноді навіть сміялася крізь сльози, уявляючи, як він би відповів, як би скривив губи чи кинув якусь саркастичну репліку.

Але він мовчав. Завжди.
Тільки апарати рівномірно видавали свої сигнали, і лише це доводило, що він іще тут.

Глибоко в душі я розуміла — шансів майже немає. Лікарі неодноразово повторювали:
— Якщо впродовж двох-трьох місяців він не прокинеться… доведеться відключати. Це безнадійно. Люди не лежать у комі так довго. Максимум — три місяці. Далі лише тіло, а не життя.

Їхні слова різали, мов ножі. Кожного разу я виходила з кабінету, стискаючи кулаки так сильно, що нігті впивалися в долоні.

Я не могла навіть уявити, що вони можуть забрати його від мене остаточно. Не так. Не ось так.

І от настав день, якого я завжди чекала з дитинства. Мій день народження.
Але цього року він перетворився на кару. Я дивилася у дзеркало й не впізнавала себе: очі втомлені, обличчя бліде, усмішки — жодної. Свято втратило сенс.

Бо яке може бути свято, коли найдорожча для тебе людина лежить, мов тінь, і не прокидається?..

Усі намагалися підтримати мене. Усмішки, теплі слова, подарунки — я відчувала їхнє щире бажання підбадьорити, але всередині мене було пусто.

Серед усіх вирізнявся він — мій найкращий друг. Він уважно дивився на мене й, мабуть, краще за інших бачив, у якому стані я живу останній рік. Він помітив те, чого інші не зважали: два роки поспіль я носила один і той самий кулон — срібний кристал на тонкому ланцюжку. Я ніколи його не знімала. Бо це був подарунок від Даймонда.

Він, певно, подумав, що інших прикрас у мене просто немає. І вирішив зробити мені особливий сюрприз.

— У мене для тебе є подарунок, — тихо сказав він і загадково усміхнувся. — Заплющ очі.

Я послухалася. І навіть не помітила, як його пальці торкнулися моєї шиї. Ланцюжок ковзнув униз так легко, що я й не відчула, коли він зняв його. У наступну мить холодний дотик нового срібла ліг на мою шкіру.

— Відкривай, — промовив він.

Я глянула в дзеркало. На мені сяяла нова прикраса, витончена й гарна. А в його руці я побачила той самий кулон — мій кристал, мій найдорожчий скарб.

— Нарешті ти у новій прикрасі, — сказав він з полегшеною усмішкою. — Стара вже трохи набридла.

У ту ж мить щось обірвалося в мені.
Я різко розвернулася до нього, голос прорізав тишу гостріше за ніж:

— Віддай! Зараз же! — мої очі налилися гнівом. — Ти не розумієш? Це не просто стара прикраса! Це подарунок від Даймонда! Це єдине, що в мене залишилося від нього!

Я вихопила кулон із його рук, наче боялася, що він зникне, розчинившись у повітрі. Серце калатало так, ніби мене обікрали, ніби хотіли вирвати пам’ять із самого кореня.

В кімнаті повисла важка тиша. Усі здивовано мовчали, а я стояла, міцно стискаючи ланцюжок, немов життя моє трималося саме на ньому.

Його усмішка щезла в одну мить. Очі спалахнули злістю, яку я ще ніколи не бачила.

— Ти серйозно?! — його голос зірвався на крик. — Я тижнями шукав для тебе цей подарунок! Хотів зробити тобі приємне! А ти все ще тримаєшся за якийсь старий шматок скла, який уже давно треба було викинути!

— Замовкни! — я відступила, стискаючи кулон у долоні. — Ти нічого не розумієш! Це — Даймонд! Це його пам'ять!

— Досить! — він рвонувся вперед і, перш ніж я встигла відреагувати, грубо вихопив кулон із моїх рук. Його пальці втиснулися в моє зап’ястя, завдаючи болю. Я закричала, але він не зупинився.

— Перестань жити минулим! — він зі злостивою рішучістю кинув прикрасу на підлогу. Ланцюжок дзенькнув, кристал покотився по дереву. Я потягнулася, але в наступну мить він різко ступив ногою.

Глухий тріск розітнув кімнату.
Кристал розсипався на шматочки.

Я застигла на місці, немов мене вдарили прямо в серце. Потім ноги підкосилися, і я впала поруч із уламками. Мої пальці тремтіли, коли я намагалася зібрати крихти, наче якщо скласти їх докупи, він знову оживе.

— Ні… ні, прошу… — шепотіла я, не чуючи вже нікого.

Я хапала кожну частинку, навіть найменшу, і складала на долоню, ніби рятувала саме життя.

У кімнаті стояла напружена тиша. Він важко дихав, дивився згори, але вже не з гнівом — з чимось подібним до страху. А я сиділа на підлозі, тримаючи уламки кристалу, і відчувала, що разом із ними розсипалася й частина мене.

Я схопила долонями всі уламки, гострі, солоні, липкі від моїх сліз. Засунула їх у маленьку сумочку й рвучко підхопилася з підлоги. Ні на кого не дивлячись, я вибігла з кімнати. Позаду лишився їхній приголомшений шепіт, їхні здивовані погляди, але я бігла так, ніби від цього залежало моє життя.

Холодне повітря вдарило в обличчя, коли я вибігла на вулицю. Серце билося так сильно, що аж боліло. У грудях порожнеча, в руках уламки — єдине, що залишалося від нього. Я бігла, стискаючи сумочку, ніби в ній був сам Даймонд.

Раптом — різкий звук. Телефон. Я зупинилася, задихана, витягла мобільний, і екран засвітив знайоме ім’я: “ Мама Даймонда ”.

Мене накрило хвилею тепла й страху водночас. Я натиснула «прийняти», ледве стримуючи тремтіння.