10.2 Частина «Аварія»

 Пройшов рік відтоді, як я вперше звернулася до магії, і багато чого змінилося з тих пір. Після всіх тих ситуацій із його ревнощами, наші стосунки стали інакшими. Але в останній час все покращилось. Тепер ми могли проводити час разом без криків, конфліктів чи непотрібного напруження. Даймонд навчився трохи більше контролювати себе, а я — не провокувати його, водночас зберігаючи свою свободу та власні межі. Ці зміни, хоч і поступові, давали відчуття стабільності і тепла.

 Того вечора ми вирішили прогулятися містом. Було прохолодно, свіже повітря обіймало нас, а вулиці були спокійні, майже порожні. Ми йшли поруч, тримаючись за руки, сміялися, розмовляли про дрібниці, про плани на вечір, про майбутнє. Було легко і добре, ніби весь світ навколо перестав бути важким і наповнився лише нашими голосами та сміхом. Все сталося миттєво. Він раптом опинився на дорозі, а звук гальм і удар металу розірвав тишу. Я кинулася до нього, і в ту ж мить зрозуміла: він не рухається. Його очі були закриті, тіло неприродно звисало, і серце моє сповнилося жахом. Я намагалася зрозуміти, що сталося, але паніка паралізувала мої думки.

— Даймонд! — кричала я, намагаючись трясти його, але він лежав нерухомо. — Будь ласка, відкрий очі! Сльози текли по щоках, серце стискалося від болю і безсилля.

Люди навколо кинулися допомагати, і хтось викликав швидку. Я була вся в паніці, тримала його руку, шепотіла, молилася, сподіваючись, що він от-от прокинеться. Але він залишався нерухомим.

Коли приїхала швидка, вони обережно поклали його на ноші. Я йшла поруч, тримаючи його руку, не відпускаючи ні на мить. Серце билося так, ніби хотіло вискочити з грудей.

Я сиділа у маленькій кімнаті лікарні, тримаючи його рукав у руках, серце билося шалено, а думки кружляли хаотично. Кожну хвилину я очікувала новини, дивилася на двері, на яких будь-якої миті мав з’явитися лікар. Години тяглися нескінченно, і мені здавалося, що час зупинився. Я не розуміла, що відбувається, чому він не прокидається, і чому його тіло лежить так безпорадно, немов знехтуване.

Нарешті двері відчинилися, і у них з’явився лікар. Його погляд був серйозний, у руках він тримав папку з медичними записами. Я одразу відчула, що зараз прозвучить щось страшне.

— Пані, — почав він спокійно, але його голос все одно віддзеркалював вагу того, що він мав сказати, — ваш хлопець отримав тяжку травму після дорожньо-транспортної пригоди. У нього серйозне черепно-мозкове ушкодження: розрив мозкової тканини та внутрішньо мозковий крововилив. Це спричинило гостру компресію мозкових структур, що в свою чергу викликало стан коми.

Я ледве чула його слова — вони були як туман, сповнений медичних термінів: «дифузна аксональна травма», «набряк мозку», «знижений рівень свідомості»… Все це звучало настільки складно, настільки холодно, що я не могла зрозуміти, де закінчується їх значення і починається моя паніка.

— Його життєві показники наразі стабільні, — продовжив лікар, — але важко передбачити точний прогноз. Ми робимо все можливе для нормалізації мозкового кровотоку і підтримки його життєво важливих функцій. Кожна година, кожна процедура критично важлива.

Моє серце стислося так, що здалося, наче воно розірветься. Я хотіла закричати, закрити очі і прокинутися від цього кошмару. Паніка, страх і безсилля накрили мене хвилею — мені здавалося, що я задихаюся. Я відчула, як трясуться руки, сльози ринулися по щоках, а думки про його безпорадність і страшну невідомість, що чекала попереду, паралізували мене.

— Чи… чи він… виживе? — прошепотіла я ледве чутно.

Лікар глянув на мене з тихим співчуттям:

— Ми робимо все можливе. Зараз головне — терпіння та підтримка. Його мозок отримує кисень і поживні речовини, але відновлення потребує часу. Стан коми може тривати години, дні або навіть тижні. Ми не можемо прогнозувати точний результат, але його організм бореться.

Мене охопила нова хвиля паніки. Я обійняла свої коліна, намагаючись стримати тремтіння всього тіла. Страшно думати про кожну секунду, коли він був у цьому стані, і що ж чекає на нас попереду. Я відчула, що не можу ні їсти, ні дихати нормально — страх за нього став майже фізичним болем.

Я дивилася на його нерухоме тіло і шепотіла, як могла, самі собі і йому:

— Даймонд… я тут, я не відпущу тебе. Будь сильним… будь сильним…

І навіть попри паніку, я відчула крихітну надію: його серце ще б’ється, його організм бореться, і я мушу бути поруч, щоб підтримати його у цій боротьбі.

Я залишалася поруч із ним, не відходячи ні на крок. Палата була тиха, лише монотонне гудіння апаратів та тихий стук годинника порушували цю тишу. Кожен його вдих, кожен рух грудей здавалися мені надважливими, ніби від цього залежало його життя. Я тримала його руку у своїй, боячись, що якщо відпущу — втрачусь і не зможу утримати його в цьому світі.

Години тяглися неймовірно повільно. Я відчувала, як нервово стискаю губи, як пальці залишають сліди на його шкірі. Шепотіла його ім’я, повторюючи тихо, мов заклинання:

— Даймонд… прокидайся… я поруч… все буде добре…

Через деякий час в палату зайшла його мама. Вона була бліда, очі повні страху і сліз, але намагалася зберігати спокій заради мене і заради нього. Ми сіли поруч, тримаючи його руки, і плакали разом, стискаючи одна одну у безмовному обоймі. Сльози текли, змішувалися із гіркотою і страхом, який не вдавалося подолати.

Лікар час від часу підходив, перевіряв монітори, робив позначки у документах і тихо пояснював:

— Його стан стабільний, але він у комі. Мозок отримав серйозну травму, і зараз важливо лише підтримувати життєві функції. Прогноз складний, процес відновлення тривалий.