9.2 Частина «Нова квартира»

  Після того, як ми остаточно вирішили жити разом, наставав день переїзду. Я відчувала таке хвилювання, ніби починався новий розділ нашого життя. Даймонд сміливо керував усім процесом: пакував коробки, переносив речі, постійно жартував і підбадьорював мене, коли я розгублено переглядала наші сумки. Його посмішка робила все важке легким, а його спокійний голос відганяв будь-які хвилювання.

 Коли ми нарешті переступили поріг нашої нової квартири, я відчула неймовірне тепло: це був наш маленький світ, наш куточок, де ніхто більше не міг нас потривожити.

– Уявляєш, – сказав він, – завтра ми вже будемо пити каву тут вранці, а вечорами розслаблятися на дивані разом.

 Я посміхнулася й відчула, як серце калатає від радості. Ми разом розпаковували коробки, сміялися, сперечалися про те, де поставити книжки та картини, і це були наші перші маленькі ритуали спільного життя.

 Наступного ранку Даймонд прокинувся раніше за мене. Я ще лежала, вбираючи запах свіжості нового місця, коли почувся тихий шум з кухні. Я тихенько підійшла й побачила його: він у фартуху, готував сніданок. Пахло свіжим хлібом і смаженими яйцями, а він, помітивши, що я за дверима, посміхнувся:

– Прокидайся, моя маленька принцесо. Сніданок готовий.

 Я не могла стримати посмішку, а серце наповнилося теплом. Ми сідали за наш маленький кухонний столик, тримаючись за руки, обмінювалися поглядами, сміялися, розповідали про нічні сни. Кожен жест Даймонда здавався мені чарівним: як він наливав каву, як обережно підклав мені тарілку, як шепотів:

– Добрий ранок, кохана.

 Наші дні складалися з маленьких, але таких значущих моментів: спільних сніданків, вечірніх прогулянок по району, сміху та дотиків, які ніколи не втрачали ніжності. Моя квартира ставала домом, але справжнім домом робив його Даймонд: кожна дрібниця, кожен жест, кожне слово — все було про нас. Одного вечора ми сиділи на підвіконні, дивлячись на захід сонця через великі вікна. Даймонд обійняв мене, а я притиснулася до нього, відчуваючи, що нарешті знайшла своє місце у світі.

– Знаєш, – сказав він тихо, – я ніколи не думав, що щастя може бути таким простим і водночас таким повним.

– Так, – відповіла я, – це наше щастя. І воно тільки наше.

 Ми сиділи там довго, розмовляли про майбутнє, про мрії, обіймалися, і мені здавалося, що більше нічого не потрібно. Кожен день у нашій новій квартирі був сповнений тепла, кохання і маленьких чарівних моментів, які робили наше життя справжнім казковим романом.

 Наступні дні стали своєрідним ритуалом нашого щастя. Ми прокидалися разом, іноді засиджувалися в ліжку, обіймаючись і тихо сміючись з нічних снів одне одного. Потім Даймонд йшов на кухню готувати сніданок, а я сиділа за столом, спостерігаючи, як він рухається з такою легкістю та увагою до деталей. Його усмішка при кожному погляді на мене була ніби промінням сонця, що робить будь-який день яскравішим.

– Сьогодні зробимо омлет із зеленню та свіжим хлібом, – повідомив він, підморгуючи.
– А ти правда знаєш, що це моя улюблена комбінація! – відповіла я, сміючись.

 Вечорами ми разом готували вечерю, слухали тиху музику, балакали про майбутні плани або просто сиділи мовчки, насолоджуючись компанією одне одного. Я завжди відчувала, що він слухає мене справді, а не просто чекає своєї черги говорити. Кожне слово Даймонда, кожен його жест були про любов і турботу. Одного дня ми вирішили влаштувати невеличку романтичну вечірку для нас двох, прямо у квартирі. Запалили свічки, поставили улюблену музику, і навіть простий салат став особливим, бо ми робили його разом, жартували і сміялися над тим, хто більше просипав інгредієнтів на підлогу. Після вечері Даймонд взяв мою руку і повів мене до вікна: за ним вечірнє місто було освітлене ліхтарями, а небо переливалося рожевими й золотистими відтінками. Він притиснув мене до себе, а я відчула, що наші серця б’ються в одному ритмі.

– Ти знаєш, – прошепотів він, – я щасливий, що ми тут разом. Це наш маленький світ, і я ніколи не хочу його залишати.

– Я теж, – відповіла я, – це наша казка, і я хочу, щоб вона тривала вічно.

Дні й тижні минали, і наша квартира стала справжнім осередком тепла та любові. Кожен маленький момент — ранковий поцілунок, приготований сніданок, спільний вибір музики або вечеря при свічках — робив наше життя сповненим романтики та щастя. Навіть найпростіші справи, як покупка продуктів чи складання речей на полицю, перетворювалися на маленькі пригоди, які ми переживали разом. Ми відкривали нові традиції: щотижневі прогулянки по місту, вечори настільних ігор, маленькі сюрпризи просто так — і все це з відчуттям, що життя нарешті стало тим, про яке ми мріяли. Кожен день, проведений з ним, нагадував мені, що справжнє щастя — у простих речах, у щирих обіймах і словах, які йдуть від серця.

І так ми жили, зберігаючи наші дрібні радощі, наші моменти сміху та ніжності, і з кожним днем розуміли: це не просто квартира, це наш дім, це наш світ, в якому ми хочемо бути разом завжди.

 Наступні вихідні ми вирішили провести зовсім інакше, ніж зазвичай. Даймонд прокинувся раніше, щоб приготувати сніданок-сюрприз. Коли я спустилася до кухні, на столі стояли свіжі круасани, фрукти та гарячий шоколад, а він стояв біля плити в своїй звичній білій сорочці і посміхався, відчуваючи моє здивування:

– Доброго ранку, моя солодка, – прошепотів він, – я подумав, що цей день варто почати особливо.

– Ти завжди робиш мої ранки особливими, – усміхнулася я, сідаючи за стіл.

Ми снідали довго, повільно, смакуючи кожен шматочок і при цьому обговорюючи плани на день. Після сніданку Даймонд запропонував прогулянку містом: без конкретного маршруту, просто йти, тримаючись за руки, заходити в маленькі кав’ярні, сміятися з випадкових історій, які траплялися на вулицях.