7.2 Частина «Сестра»

  Минуло кілька тижнів від того вечора, коли ми з Даймондом нарешті змогли провести час разом. Все поступово ставало звичнішим: ми гуляли, говорили, обмінювалися дрібницями з життя, і мені здавалося, що цей час робить нас ближчими. Я давно хотіла, щоб Даймонд познайомився з моїми друзями, тими, з ким я проводила більшу частину свого нового життя.

 З часом Даймонд поступово познайомився з моїми друзями, і один із них — Діма — став для нього справжнім кращим другом. Вони швидко знайшли спільну мову, сміялися, обговорювали різні дрібниці, і я бачила, що Даймонд почувався поруч із ним легко і невимушено. В один із звичайних днів, коли ми разом йшли з навчання, і розмова текла невимушено, я відчула потребу обговорити дещо важливе. Підійшла до Дими і сказала:

— Діма, ти можеш на хвилинку відійти? Нам треба поговорити.

Він подивився на мене трохи здивовано, але посміхнувся:

— Добре, без проблем.

Ми відійшли трохи вбік від потоку людей. Я глибоко вдихнула і почала:

— Дім… це про Даймонда. Можеш, будь ласка, дізнатися, чи я йому подобаюсь?

Діма кивнув, спокійно відповідаючи:

— Так, добре, без проблем.

Я відчула, як трохи полегшало на серці. Це був маленький крок, але він міг прояснити багато речей у моїх думках. Я ще раз подивилася на нього, відчула підтримку у його погляді і знала, що можу довіряти Дімі.

Через пару днів

Діма й Даймонд ішли повільно, розмовляючи про всякі дрібниці: про навчання, про нову гру, яку нещодавно обговорювали з компанією, про роботу в пекарні. Розмова текла легко, але в голові Діми вже кілька днів сиділа думка, яку він обіцяв озвучити.

Він зробив глибокий вдих, неначе готувався стрибнути у холодну воду.

— Слухай, я от хотів запитати, — почав він, намагаючись зробити голос звичайним. — Тобі випадково… не подобається Тіара?

Даймонд здивовано підняв брови й навіть трохи засміявся.

— Тіара? Та ні, — він заперечно похитав головою. — Вона мені ніколи не подобалася в такому сенсі. Вона чудова, я її дуже ціную, але… для мене вона як молодша сестра. Я її люблю, але не так.

Діма кивнув, ніби отримав потрібну відповідь, проте Даймонд помітив у його очах легке хвилювання.

— А чого ти питаєш? — уточнив він після паузи.

Діма на мить замовк, але перш ніж він устиг щось відповісти, Даймонд сам зробив висновок.

— Знаєш… якщо вона подобається тобі, — сказав він серйозно, але доброзичливо, — я зовсім не проти. Навпаки, я думаю, що це було б чудово. Ти класний хлопець, і я тільки радий був би бачити вас разом.

 Вони йшли далі, розмовляючи вже знову про дрібниці, але в повітрі відчувалася якась нова довіра до друга.

Врешті вони попрощалися біля перехрестя. Діма звернув ліворуч до свого будинку, а Даймонд пішов далі широкою вечірньою вулицею, де ліхтарі розливали жовтаве світло на бруківку.

Крок за кроком, він ловив себе на тому, що усміхається.

«А що, якщо справді між ними щось почнеться?..» — подумав він, дивлячись угору на нічне небо, де між хмарами пробивалися перші зірки. Йому раптом здалося, що це було б навіть ідеально.

Тіара — його найближча подруга, добра, жива, трохи вперта, але завжди щира. Діма — хлопець, з яким він відчував справжнє братерство, той, кому можна довіряти без вагань.

«Мій найкращий друг і моя найкраща подруга… разом. Хіба ж це не прекрасно?» — серце стало легким, немов у нього залетів теплий промінь світла.

Йому здавалося, що в цьому є гармонія, майже закономірність: двоє близьких йому людей могли б знайти щастя одне в одному. І тоді він, можливо, став би навіть трохи спокійнішим — знаючи, що Тіара в надійних руках, а Діма поруч із нею не дозволить жодній біді торкнутися її.

Вулиця вела далі, розкриваючись перед ним довгою блискучою стрічкою асфальту. Десь далеко чувся сміх компанії, що щойно вийшла з парку, пахло нічною прохолодою та липами, які зберігали аромат навіть наприкінці літа.

З такими думками Даймонд ішов уперед, відчуваючи дивне полегшення й тиху радість від того, як добре іноді може зігріти одна лише уява про майбутнє.

(З іншого боку міста все було не так ідеально.)

Телефон задзвонив пізнім вечором. На екрані засвітився знайомий номер.

— Привіт, Тіаро. Це я, Діма…

— О, привіт. Щось сталося? — її голос звучав спокійно, навіть трохи буденно, хоча серце відчувало тривогу.

— Ні, просто… я ж обіцяв. Я говорив із Даймондом. І він сказав… що ти йому дуже дорога, він цінує тебе, ти для нього як сестра. Але… він тебе не любить. Не так.

Настала тиша. Десь у кімнаті цокав годинник, і це здавалося надто голосним.

— А, ось як… — промовила вона рівно, наче це була зовсім дрібниця. — Ну, добре. Все гаразд, Дімо. Дякую, що сказав.

Вона навіть усміхнулася, щоб голос звучав легше.

— Ти впевнена?

— Так, так. Справді, все добре.

Вони ще кілька секунд поговорили про дрібниці, і розмова обірвалася.

А потім тиша накрила її кімнату. І саме в цій тиші сльози повільно покотилися по щоках. Вона прикрила обличчя руками, щоб ніхто не побачив, хоча й знала — у кімнаті вона була сама.

Всередині щось гірко стискалося. Вона любила його так давно, так сильно, що вже не уявляла свого серця з кимось іншим. А тепер виходило, що він ніколи не любив її. Для нього вона була лише «сестрою».

«Що ж мені тепер робити?..» — думала Тіара, сидячи на краю ліжка, опустивши плечі. Її пальці мимоволі стискали ковдру, наче вона шукала в ній опори.