7.1 Частина «Як смачно пахне»

 Минуло кілька місяців після випускного. Літо для Тіари перетворилося не на відпочинок, а на суцільний марафон. Вона прокидалася рано, коли місто ще спало, робила собі чай і сідала за підручники. Сторінки з теорією, десятки варіантів завдань, нескінченні конспекти, які вона переписувала по кілька разів, щоб краще запам’ятати. Іноді її очі горіли від втоми, а пальці боліли від олівця, але вона вперто продовжувала.

 Кожного дня вона ніби вела боротьбу з собою: коли друзі кликали на прогулянки чи десь розважитися, вона майже завжди відмовляла. Її мета була надто важливою, і вона знала — якщо зараз не докладе всіх сил, потім пошкодує. Бувало, що ночами Тіара плакала від виснаження, але вранці все одно змушувала себе знову відкривати книжки. Вона виписувала теми на стікерах, розвішувала їх біля дзеркала, щоб повторювати, навіть коли просто готувалася до дня. Навіть під час невеликих перерв вона прокручувала у голові формули, дати, визначення. Даймонд завжди був поруч голосом — у повідомленнях, у дзвінках, у його жартівливих нагадуваннях не забувати їсти й відпочивати. Але бачитися вони могли дуже рідко. І це теж додавало їй сили: вона знала, що зараз працює не тільки для себе, а й для того, щоб не підвести його, щоб він пишався нею. Коли нарешті прийшли результати й вона побачила своє прізвище в списку на бюджет, Тіара довго не могла повірити. Сльози текли самі по собі, руки тремтіли, і вона багато разів перечитувала той рядок, ніби боялася, що це ілюзія. Вона зробила це. Вона вступила.

І лише тоді вперше за довгий час відчула, що може зітхнути на повні груди.

 Після хвилюючих днів, коли все вирішувалося, життя ніби знову стало легшим. Тіара вже офіційно була студенткою престижного університету у своєму місті. Її батьки пишалися, друзі вітали, але найбільше вона сама відчувала, що всі ті безсонні ночі були недаремними. Тепер, коли гарячковий ритм підготовки позаду, вона могла дозволити собі трохи зупинитися. І саме тоді думки про Даймонда почали повертатися все частіше й тепліше. Вона розуміла: дуже сумувала за ним, навіть якщо намагалася це приховати за завантаженістю. Вони, звісно, не втратили зв’язку. Час від часу телефонні розмови затягувалися на години, і навіть у найнапруженіші дні їй вистачало кількох хвилин його голосу, щоб не зламатися. Але живе спілкування — інше. Його посмішки через екран бракувало, його жартів, від яких вона завжди сміялася, навіть коли була втомлена. І от одного ранку, коли вона нарешті відчула, що має трохи більше часу для себе, Тіара зібралася на прогулянку містом. Вона знала, де саме може його зустріти: Даймонд нещодавно влаштувався працювати в одній затишній пекарні, що стала популярною серед місцевих. Дівчина зайшла туди, відчувши аромат свіжоспеченого хліба й кави, і серце в грудях шалено закалатало. За прилавком, серед десятків людей, вона одразу впізнала його. Він саме розмовляв із відвідувачем, тримаючи піднос, і виглядав по-справжньому дорослим, зосередженим — зовсім не так, як у школі.

 Але щойно він підняв очі й побачив її, все в ньому змінилося. Усмішка, яку вона так любила, розцвіла на його обличчі, і здавалось, ніби навколо нікого більше не існувало. Її теж переповнювали емоції. Вона так скучила, що ледве втримувалася, аби не підбігти й не обійняти його прямо при всіх.

Серце калатало, руки тряслися — але вона намагалася виглядати спокійно. Даймонд, помітивши її, зробив крок уперед, і на його обличчі з’явилася та усмішка, що завжди могла розтопити будь-який лід.

— Ти справді тут… — прошепотів він, немов переконуючись, що це не сон.

— Так… я думала, може, зайду на каву, — відповіла Тіара, відчуваючи, як голос тремтить.

Він кивнув, і на кілька секунд вони просто стояли, спостерігаючи одне за одним. Ні слова, лише тиша, яка говорила більше, ніж будь-які промови.

— Я сумував, — нарешті сказав Даймонд, і в його очах промайнуло щось щире й уразливе.

Тіара злегка усміхнулася, але серце стискалося від тих почуттів, що накопичилися за всі ці місяці: розлука, непевність, думки про його стосунки з Настею.

— І я теж… — прошепотіла вона. — Не уявляла, що можу так сильно скучити.

Він підняв руку і обережно доторкнувся до її плеча, наче перевіряючи, чи вона справді тут. Тіара відчула тепло його дотику і ледве стримала подих.

— Тобі подобається тут? — запитав він, все ще тримаючи її погляд.

— Так… дуже. Я так хотіла побачити тебе, — зізналася вона.

Даймонд кивнув і, посміхаючись, підсунув їй маленький горняток з кавою, що вже стояв на прилавку.

— Тоді давай посидимо разом, — запропонував він. — Розповідай мені все, що відбулося за ці місяці.

Вони сіли за столик біля вікна. Звуки міста, аромат свіжої випічки і теплий промінь сонця, що пробивався крізь скло, створювали відчуття, ніби світ звів їх тут, у цьому моменті, тільки для них двох.

Тіара почала розповідати про підготовку до університету, ночі за підручниками, хвилювання на вступних іспитах. Даймонд уважно слухав, киваючи головою, час від часу посміхаючись, а іноді підбадьорюючи її тихим словом підтримки.

Він теж почав ділитися власними переживаннями: робота в пекарні, маленькі радості і труднощі, мрії про майбутнє. Вони слухали одне одного, сміялися, іноді замовкали, насолоджуючись спільним мовчанням.

У цей момент забуті образи, сварки і непорозуміння, які тримали їх окремо роками, здавалися неважливими. Єдине, що мало значення, — це вони тут і зараз, разом, знову відкриваючи зв’язок, який ніколи не зникав.

Я сиділа навпроти нього, тримаючи теплу кружку в руках, і відчувала, як серце б’ється частіше, ніж зазвичай.

— Ти знаєш, я почекаю тебе до кінця роботи, — сказала я тихо, але впевнено. — І ми підемо гуляти.