6.3 Частина «Я не хочу втратити її знов»

 Я йшов поруч із Тіарою, її рука в моїй була як якір у цьому морі хаосу, що накрило мене всього. Серце ще тріпотіло, думки метушилися, і я намагався знайти хоч якусь нитку логіки серед всього, що сталося. Як так? Як вони могли? Як мій найкращий друг, той, кому я довіряв усе, і Настя, людина, з якою я будував свої мрії…

 Я відчував, як гнів змішаний з болем тисне в грудях, роблячи кожен крок важким. А Тіара йшла поруч, мовчки, відчуваючи мій стан, і я розумів, що їй важко теж, хоча вона нічого не казала. Я знав, що не можу зараз говорити про це з кимось іншим, окрім як із собою.

 «Даймонд… Ти повинен якось заспокоїтися», — прошепотів я собі. «Не можна зараз вибухати, треба думати… Але як думати, коли все, що я вважав надійним, виявилося брехнею?».

 Я згадав ті мрії, що будував із Настею, університет, спільне майбутнє, плани на випускний бал… І раптом усе розсипалося, мов скло. Лише Тіара поруч була стабільною точкою, тихим і спокійним світлом у темряві моїх емоцій.

 «Мені потрібно якось пережити це… І зберегти себе», — думав я, намагаючись дихати рівномірно. «І я не залишу Тіару, не зараз… Вона — єдине, що може тримати мене на плаву».

  Я бачив, як темрява нічної вулиці обіймає нас, як лампи кидають світло на мокрий асфальт, і як холодний вітер трохи освіжає обличчя. Вона була поруч, її присутність давала мені сили. Я знову переконався: що б не сталося, я маю триматися, і єдине, що має значення зараз — не втратити її.

 Ми йшли мовчки. Вітер бив у обличчя, і ця тиша здавалася кращою за будь-які слова. Кожен крок віддаляв нас від задушливого залу, від їхніх облич, від усього бруду, який я більше не хотів бачити. Лише ліхтарі над головою, вологий шурхіт асфальту під ногами й Тіара поруч.

Я глянув на неї, на її рішучий, але водночас спокійний погляд, і раптом подумав: а що далі? Адже після випуску кожен піде своєю дорогою. Я — у свій університет, вона — у свій. І чи не розійдуться наші шляхи знову?

— Слухай, Тіаро… — я тихо порушив тишу, щоб не злякати її думок. — А куди ти хочеш вступати?

Вона трохи здивовано глянула на мене, але відповіла спокійно:
— Тут, у нашому місті. Є факультет, який мені підходить. Я не хочу їхати далеко.

Її слова вдарили сильніше, ніж я очікував. У грудях з’явилося гаряче, майже відчайдушне бажання втримати її. Я зрозумів: я не можу знову її втратити. Не після всього.

Я згадав про свій університет — у іншому місті. Згадав і Настю, яка теж збирається туди, на ландшафтного дизайнера. І від однієї лише думки, що доведеться бачити її кожного дня в тих самих коридорах, мене пересмикнуло. Ні. Я не готовий знову жити поруч із брехнею.

Я вдихнув на повні груди й відчув, що рішення вже прийнято.

— Я не буду вступати цього року, — сказав я несподівано твердо.
— Що? — Тіара зупинилася й здивовано глянула на мене.
— Подам документи наступного. А цей рік… я хочу лишитися тут. З тобою. Зі своїми друзями, — я зробив паузу, — хочу попрацювати, розібратися в собі. Подумати, чого насправді хочу від життя.

 Вона дивилася на мене з широко розкритими очима. У них я бачив і мої власні сумніви, і страхи, але водночас — щось інше. Тепле. Світло, що тільки-но розгоралось. Я не знав, що буде далі, не знав, чи правильний роблю крок. Але в одному був певен: я не покину її. Ми знову рушили вперед. Її пальці обережно стиснули мою долоню — і я зрозумів, що зробив правильний вибір.

 Ми дійшли до перехрестя, де наші дороги розходилися. Нічне місто дихало тишею: десь далеко шаруділо листя, миготіли ліхтарі, а над головою розливався темний, чистий небосхил. Я не хотів відпускати цей момент. Хотів стояти так ще довго — поруч із нею, тримаючи її руку, відчуваючи тепло, яке ніби ламало холодну оболонку всіх моїх думок.

— Ну, мені вже сюди, — тихо сказала вона, показавши у свій бік.
— Так, — кивнув я, хоч зовсім не хотів, щоб вона йшла.

Ми зупинилися. Її обличчя було зовсім близько. В очах світилися відблиски ліхтаря — і мені здалося, що все місто зараз зникло, залишилися тільки ми.

Я притягнув її до себе. Вона міцно обняла мене у відповідь, і я відчув, як її волосся торкається моєї щоки, а серце б’ється швидше, ніж уся ця ніч. Хотілося затримати її в руках, не відпускати, хоча б ще хвилину.

— Дякую, що ти поруч, — прошепотів я.
— І я собі дякую, — її голос був теплий і тихий, мов літній вітер. — Я розсміявся.

Ми відірвалися один від одного, але ще якусь мить трималися за руки. Потім я повільно відпустив її пальці.

— До завтра, — сказала вона.
— До завтра, — відповів я, дивлячись їй услід, доки її силует не розчинився у темряві вулиці.

Я стояв ще хвилину, вдихаючи прохолодне нічне повітря. Усередині було спокійно й світло. Вперше за довгий час я відчув, що не сам.