6.2 Частина «Ненавиджу тебе»

 Вона дивилася на мене. Дивилася так, ніби 2 дні тому не затискалася з моїм кращим другом в мене за спинною. І раніше невинні очі зараз відчувалися пустими. Я не знаю цю людину. Біля мене стоїть чужа мені людина. І різко мене охоплює злоба і не стримуючи себе я починаю говорити…

— Що взагалі тут відбувається?! — мої слова вирвалися з грудей. — Навіщо ти мене сюди притягла? Чого ти від мене хочеш?!

Настя здивовано підняла брови, спершись об перила:

— Любий, що сталося? Чому ти два дні мені не відповідаєш? Що я зробила? І чому ти танцював з Тіарою? Ви що, помирилися? Це вона тебе так накрутила? Що трапилося?

Я відчував, як кров приливає до скронь, а серце б’ється так, що здається, ось-ось розірветься. Мені було неприємно навіть дихати поруч із нею. Вона завжди була такою впевненою, красивою, і водночас підлою. Вона стоїть там, із своєю ненавмисною посмішкою, і навіть не підозрює, що я знаю про її зраду.

Я мовчав, тримаючи руки в кишенях, намагаючись стримати бурю емоцій. Усередині проклинав її, проклинав сам себе за те, що колись довірився їй.

— Я знаю… — нарешті прорвав тишу, і голос вийшов тихим, але холодним. — Я знаю, що ти мені зрадила.

Настя кинула погляд убік, потім повернулася до мене, і її очі наповнилися здивуванням, змішаним із страхом:

— Що? Як ти… Що ти маєш на увазі?

— Я бачив, — мої слова прорізали ніч. — Ти… ти цілувалася з іншим. І робила це під час того, коли я думав, що ми будемо разом усе життя.

Вона застигла, рот відкритий, намагаючись щось сказати, але слова не виходили. А я відчував, як напруга в мені наростає, як кожен вдих стає важким. Мені було огидно стояти поруч із нею, бачити її обличчя, чути її голос, що раніше здавався милим, а тепер різав по шкірі, як ніж.

— Любий… — почала вона, намагаючись обійти обурення, — це неправда! Я…

— Не намагайся виправдовуватися! — перервав я, піднявши руку, щоб зупинити її. — Я бачив усе сам. І не хочу нічого чути.

Моє серце билося шалено, в голові вирували думки: Як вона могла? Як він так міг, як я міг так довіряти їм? Всі ті плани, всі ті мрії про випускний, про університет, про нас із Настею — усе розбилося об її зраду.

— Ти розумієш, що робиш зі мною? — продовжував я, голос ставав тихішим, але глибоко пронизливим. — Ти зруйнувала все… усе, що було між нами. І ти навіть не підозрюєш, як мені зараз огидно стояти поруч із тобою.

Настя зітхнула, намагаючись наблизитися, але я відсахнувся:

— Не наближайся! — голос вирвався різко. — Не підходь ближче, бо я не можу цього витримати.

Вона стояла мовчки, а я спостерігав за її обличчям, намагаючись знайти там хоч якусь ознаку каяття, але нічого не було. Тільки легке здивування і страх.

Я зробив крок назад і глибоко вдихнув нічне повітря. Серце ще пульсувало шалено, думки не давали спокою: Як можна так зрадити того, хто довіряє тобі повністю? Як можна піти на такий вчинок з моїм найкращим другом?

Настя продовжувала дивитися на мене, і я бачив, що вона хоче щось сказати, але я вже ні в що не вірив. Біль і розчарування накрили мене цілком, а балкон, ніч і темне місто навколо стали мовчазними свідками її зради.

—Я ненавиджу тебе! — Сказав я найболючішим тоном в своєму житті.

Я тільки збирався різко розвернутися, послати Настю куди подалі і піти, як раптом почув знайомий голос — голос свого колишнього найкращого друга.

— Даймонд… — прозвучало так нагло, що я відразу відчув, як лють піднялася всередині. — Вибач мене, я не спеціально, так вийшло…

Мене здивувало, як він наважився вимовити моє ім’я в такий момент, після всього. Його голос звучав так… самовпевнено, без докору, ніби нічого не сталося.

— Не смій! — гаркнув я, відштовхуючи його рукою. — Не підходь!

Моє серце билося шалено, кров гарячими хвилями розливалася по всьому тілу. Я побачив, як він намагається щось сказати, але я не даю йому шансу.

 Я різко схопив руку тільки підбігшої до нас Тіари.

— Ти йдеш зі мною! — сказав я, відчуваючи, як її тепло під моєю долонею трохи заспокоює. — І не відпускай!

Не чекаючи відповіді, я різко розвернувся і повів її з залу. На балконі залишилися Настя і колишній друг. Він стояв, мовчки спостерігаючи, і навіть не намагався нас наздогнати.

Холодне нічне повітря обдмухувало обличчя, надаючи хоч якесь відчуття свіжості після тісного залу й натовпу емоцій. Тіара йшла поруч, її рука щільно тримала мою. Я ледве дихав, намагаючись заспокоїти шалені думки.

— Все буде добре, — тихо сказала вона, помічаючи в якому я стані. — Тільки заспокойся.

Я ледве кивнув, відчуваючи, як поруч зі мною є хоч якась опора серед хаосу емоцій.