6.1 Частина «Більше не покину тебе!»

 Я йшла до залу, відчуваючи легке хвилювання, змішане з радістю. Світло люстр розсипалося по стінах і дзеркалах, створюючи відблиски, що здавалися чарівними. Моє серце трохи прискорювалося, бо я знала, що сьогодні ми знову будемо поруч з Даймондом. Сукня, в якій я була, ніжно-персикового кольору, струмилася від плечей до підлоги, а мереживо на рукавах грало світлом, підкреслюючи кожен рух. Я ловила себе на тому, що помічала кожен його погляд, кожну дрібницю: як він поправляє краватку, як згинає плечі, щоб не зачепити піджак, як його очі блищать від світла люстри.

 Коли ми зустрілися на танцполі, він простягнув мені руку. Я відчула тепло, що тремтіло від його дотиків. Серце билося швидше, але водночас було спокійно — це був наш момент, наша спільна хвиля. Мені здавалося, що ми знову злилися в одному ритмі, ніби весь світ зник, залишивши тільки нас двох. Я дивилася на нього, і кожен його рух здавався мені важливим. Як він піднімає брову, коли сміється; як напружуються його плечі, коли ми обертаємося в танці; як він уважно стежить за моїм поглядом і усмішкою. Я відчувала, що помічаю його більше, ніж будь-кого іншого, і ця увага робила наш зв’язок особливим. Ми кружляли під повільну музику, і я помічала, як кожен дотик його руки підкреслює ритм серця. Я ловила себе на думці, що пам’ятаю всі наші минулі моменти — від перших дитячих ігор до прогулянок під дощем, коли він накривав мене плащем. І тепер ці спогади змішувалися з теперішнім — і я відчувала, як наше повернення одне до одного стає логічним, природним. Я бачу його очі, сповнені тихої радості і хвилювання, і це викликає в мені непідробне тепло. Його погляди не відходять від мене, і я помічаю дрібні деталі: легкий рум’янець на щоках, як він стискає мою руку, коли обертаємося, як він відчуває ритм музики так само, як і я. Кожен його рух, кожен дотик — це як маленька обіцянка того, що ми зможемо йти разом далі, незважаючи на минулі сварки і розлуки. Коли ми сіли біля великого вікна, спостерігаючи нічне місто, я бачила, як він відчуває полегшення. Я знала, що він згадує всі образи і труднощі останніх років, і одночасно відчуває спокій, який даю йому я. Ми не потребували слів — лише присутність одне одного. Його дихання поруч, тепло його руки, спокійний погляд — усе це давало мені відчуття, що ми знову на одній хвилі, і нічого не зможе нас розділити. Я думала про наші спільні мрії, університети, плани на майбутнє, і відчувала, що тепер ми зможемо йти разом. Кожна дрібниця вечора — запахи, світло, музика, сміх і дотики — залишалася в моїй пам’яті як нагадування: ми повернулися одне до одного, і це наш шанс на новий початок.

 Я сиділа поруч із ним, і дивилася, як він розслабляється, як відпускає напруження після всіх тих складних місяців. І всередині мене щось тихо тріпотіло. Я думала про себе: Чому він такий важливий для мене? Чому серце завжди б’ється швидше, коли я поруч? Раніше я й гадки не мала, що це може бути любов. Ми були друзями стільки років, а я майже не помічала, як все змінилося. Я згадувала наші дитячі прогулянки, вечори, коли ми сиділи на лавках у парку, довгі розмови під зорями, сміх у дощові дні, моменти, коли він підтримував мене без зайвих слів. Тільки тепер я розуміла: усе це не просто дружба. Я відчувала його присутність, уважність, його тепло так глибоко, що більше ніхто не здавався таким значущим. Я ловила себе на тому, що помічаю його деталі сильніше, ніж будь-кого іншого: як він нахиляє голову, коли слухає мене; як його очі світяться, коли він щасливий; як легкий дотик руки може відразу заспокоїти. І навіть його мовчання, коли він замислюється, мені здається важливим, якби воно мало власний голос. Моя мрія тепер була тісно пов’язана з ним. Я уявляла, як ми будемо разом крокувати по університету, обговорювати плани, підтримувати одне одного у всьому. Я мріяла про нашу спільну роботу, наші маленькі радості, про те, як ми будемо танцювати на вулиці в дощову погоду, сміятися, насолоджуватися простими моментами.

І я знала, що ця любов, хоча й тихо прихована в серці, робить мене сильнішою. Вона не потребує слів — лише відчуття, що він поруч, що він дихає тим самим повітрям, що ми ділимо одну хвилю. Я усвідомлювала, що кожен наш дотик, кожна усмішка, кожен погляд — це не просто дружба. Це щось більше, тихе і невидиме для інших, але надзвичайно важливе для мене. Поки я літала в думках я помітила як Ді починає засинати.

— Та який сон? — Подумала я і вирішила піти взяти випити собі і Ді, щоб вкрай не заснув.

Повернувшись за столик я не побачила Ді та подумала що він пішов танцювати не знайшовши мене, тому почала шукати його поглядом по всьому залу. Знайшла… я знайшла його… він йшов з нею. Даймонд йшов за руку з проклятою Блондинкою? Якого біса? — Роздратовано говорила собі під ніс я. І ні секунди не думаючи пішла за ними. Але не пройшовши навіть пари метрів мене схопив цей козел переросток. Найкращий друг Ді…

— Максим, якого ти мене хапаєш? — Роздратовано кричала я, пробуючи відштовхнути його від себе.

— Залиш їх. Їм треба поговорити. — Наказним тоном сказав цей козел.

— І з чого це? Ти хочеш щоб я залишила Ді з цьою зрадницькою? Хоча… кому я це кажу. Один краще другої. Відчепись від мене! — Вже не стримуючи агресії кричала я йому.

— Послухай я знаю що в нас завжди не складалося нормальної бесіди, але хоч раз послухай мене… — Він різко замовк.

— Ти чого замовк, а?

— В якому сенсі зрадниця?... — Напружено спитав Макс.

— Ой, а що ваша величність не в курсі? Обережніше треба на парковці бути.  — Вже більш радісно відповіла я.

Він мовчав. Довго мовчав. І нарешті сказав.

— Так він знає… — Дуже тихо майже беззвучно сказав він. І знов замовк, відпустивши мою руку миттєво побіг в сторону балкону на якому стояла Блондинка з Ді.