4 Частина «Парковка»

  За три дні до випускного ми планували прогулянку містом в трьох. Я уявляв собі, як ми знову сміємося, обговорюємо дрібниці, гуляємо знайомими вулицями і просто насолоджуємося останніми шкільними днями разом. Але Настя повідомила, що у неї вже є плани: записатися в салон на зачіску. Її голос був легким і веселим, але я відчував невелике розчарування — адже я хотів провести цей день разом.

 Мій друг, почувши про плани Насті, усміхнувся і сказав, що залишиться вдома, пограє в ігри. Я відчував легке розчарування, але одночасно зрозумів, що давно не був сам. Спершу я розгубився, не знаючи, чим зайнятися, але потім вирішив, що це хороший шанс прогулятися по всьому місту, пройтися тими місцями, де ми дуже часто гуляли раніше з компанією друзів. Я почав свій шлях з тихих вулиць, що ведуть до парку, де ми раніше збиралися в дитинстві. Я згадував дрібниці — лавку біля фонтану, де колись сиділи і сміялися, старий кіоск з морозивом, де часто купували щось на десерт, і вузькі провулки, де завжди було тихо, і можна було говорити про будь-що. Я йшов повільно, намагаючись зануритися у спогади, і одночасно відчував легку тривогу: за три дні до балу місто здавалося трохи порожнім, але це додавало відчуття свободи і спокою. Дорогою я помітив знайомі деталі, які раніше здавалися незначними: старі вивіски, дрібні квіткові магазини, де Настя раніше часто зупинялася, щоб помилуватися букетами, і навіть сміх дітей у дворі, що нагадував мені про наші спільні прогулянки. Кожен крок по місту відчувався особливим — немов це останній шанс насолодитися звичними маршрутами перед великим святом випускного. Поки я йшов сам, мої думки невідворотно зверталися до майбутнього. Я мріяв про те, щоб поступати в один університет із Настею, і уявляв, як ми разом працюватимемо над спільними проектами. Моя мрія стати ландшафтним дизайнером займала особливе місце в серці: я уявляв парки та садиби, які створюватиму, маленькі куточки природи серед міського шуму, і думав про те, як ці плани допоможуть нам будувати майбутнє разом. Я розмірковував, які курси обирати, як практикувати навички, як поступово втілювати свої ідеї в життя. Зрештою, я опинився на великій парковці біля центру міста, де часто залишав велосипед або зустрічав друзів. Місце було знайоме і трохи порожнє в цей вечір, лише світло ліхтарів падало на асфальт, створюючи довгі тіні. Я зупинився на мить, вдихнув прохолодне повітря, відчуваючи тишу і свободу одночасно. Це була моя маленька бульбашка перед святом, момент, коли я міг залишитися наодинці з думками про майбутнє, про Настю, про друга і про те, як зміниться все після випускного.

 Мріючи про майбутнє, я відчував певний спокій. Навіть самотня прогулянка містом стала нагодою розпланувати дні до балу, обміркувати свої амбіції та бажання і просто відчути, що все ще можу контролювати своє життя, навіть коли обставини змінюються навколо.

Я стояв на парковці, вдивляючись у тьмяне світло ліхтарів, і раптом вирішив пройтися трохи далі. Парковка була розташована на невеликому підвищенні, і мені хотілося підійти до старої лавочки, де ми раніше часто сиділи з друзями. З цієї точки відкривався широкий вид на місто, його вулиці, мерехтіння вікон і далекі вогні. Парковка була майже порожня, лише кілька старих машин стояли осторонь. Я підійшов до лавочки і присів, відчуваючи легкий вітер, що обдував обличчя. Було тихо, і я насолоджувався цим моментом спокою, слухаючи віддалені звуки міста. Раптом я почув звук двигуна машини, що наближався. Серце трохи здригнулося — інстинкт змусив мене зігнутися і сховатися за лавочку, хоча насправді небезпеки не було. Це сталося автоматично, рефлекторно. Я старався вести себе тихо та розгледіти номера на машині чи хоча б людей, які вийшли звідти. Нарешті я зміг розгледіти людей більш-менш чітко, бо на вулиці було досить темно. Моє серце стиснулося, коли я побачив дівчину і хлопця, які вийшли з машини. Вони почали танцювати просто на асфальті, без музики, під світлом місяця і віддалених ліхтарів. Це було дивовижно красиво, і я відчував щось тепле всередині, спостерігаючи за їх рухами. Мої думки відразу перенеслися на Настю: уявляв, як ми з нею колись можемо так само з радістю танцювати просто на вулиці в таку погоду. Але раптом світло від ліхтаря впало на дівчину, і я замер на місці. Миттєво зрозумів, що це Настя. Шок охопив мене повністю. Я не міг повірити очам: Настя танцює з моїм найкращим другом. Серце стискалося, розум не міг зрозуміти, що відбувається. Вони продовжували рухатися в ритмі власного танцю, а я залишався на відстані, намагаючись осмислити ситуацію. І тут я побачив більше: вони підійшли ближче, і під світлом ліхтаря Настя і мій друг поцілувалися. Я стояв мовчки, весь вражений, не розуміючи, що робити і як реагувати. Враження було таким, наче час на мить зупинився. Після поцілунку вони тихо рушили назад до машини. Я залишився стояти на парковці, серце билося шалено, а розум намагався прийняти те, що сталося. Цей момент назавжди врізався в мою пам’ять — і відчуття втрати, і відчуття несподіваної зради змішалися з холодним нічним повітрям. Я стояв неподалік від машини, серце шалено билося, а думки крутилися в голові як ураган. «Як же так… Чому саме вони? Чому мій найкращий друг? Йому я довіряв найбільше… І Настя… Ми стільки часу були разом… І все це просто зруйновано…» — думав я сам із собою, намагаючись стримати гнів і біль, що обрушилися на мене одночасно.

«Я не розумію, що робити… Що взагалі робити? Всього три дні до випускного, а я стою тут, наче все моє життя розвалилося на шматки…» — промовляв я тихо, крокуючи вздовж темних вулиць, що ведуть додому. Кожен крок здавався важчим за попередній, і холодний нічний вітер лише підкреслював моє самотнє відчуття.

Я намагався збагнути, чому мені так боляче. «Вони обидва… як вони могли? Я довіряв… а вони…» — голос у голові повторював одні й ті ж слова. Я думав про всі моменти, коли ми разом сміялися, розмовляли, планували майбутнє. Тепер усе це здавалося лише ілюзією.