3.1 Частина «Забути про неї?»

Я довго ходив вулицею після тієї розмови з Тіарою. Усередині все кипіло — образа, злість, і водночас якесь гірке відчуття втрати. Здавалося, що ми говорили на різних мовах. Я витягнув телефон і натиснув знайомий номер.

— Алло, брате, ти де? — голос мій зрадницьки затремтів.
— Я вдома, що сталося? — він одразу насторожився.
— Не можу тут по телефону… Мені погано. Дуже. Можеш зустрітися?
— Звичайно. Де?
Я ковтнув повітря. В голові мигнуло лише одне місце.
— Там, де завжди. Наше місце.
— Добре, я буду за двадцять хвилин. Тримайся, гаразд?

Я сховав телефон у кишеню й відчув, як трохи полегшало: він прийде, він вислухає, я можу довіритись йому.

Парк ночами завжди виглядав інакше, ніж удень. Ліхтарі світили тьмяним, жовтуватим світлом, яке не розганяло темряву, а лише вирізало клапті простору з мороку. Доріжки були встелені старим потрісканим асфальтом, по якому хрустіло опале листя.

Наше місце — стара дерев’яна лавка під великим кленом, майже на самому краю парку. Вона хиталася, коли на неї сідати, і фарба давно злізла, залишивши голе дерево, темне й шершаве. Поряд — закинута дитяча гірка, на якій ми ще малими уявляли, що це наша фортеця.

Саме тут ми почали збиратися ще з дитинства. Спершу — щоб ховатися від батьків, які кликали додому. Потім — щоб ділитися секретами, будувати плани, сваритися й миритися. Тут ми придумували собі «власний світ», куди чужим вхід був заборонений. І тепер, коли я сидів на тій самій лавці, спогади насідали так сильно, що серце стискалося ще більше. Це місце було для нас не просто парком — воно стало свідком усього: і дитячих обіцянок, і підліткових зізнань, і мрій, які здавалися безглуздими, але тоді були найважливішими у світі.

Я сів, втупився в асфальт перед ногами й чекав. Чекав його кроків, упевнених і знайомих. Чекав того, хто завжди вмів зняти тягар з моїх плечей.

— Ну, розповідай, що сталося? — він опустився поруч на лавку й сперся ліктями на коліна.
Я важко зітхнув.
— Сварка… Вона навіть слухати не хотіла. Я їй кажу, що мені було пекельно важко, а вона… наче чужа.
— Тіара? — він скривився. — Слухай, може, воно й на краще. Я ж бачив, як ти мучився всі ці місяці. А поруч із тобою хто був?
Я підняв брови.
— Що ти маєш на увазі?
— Ну а як же Настя? Вона ж реально весь цей час була біля тебе. Пам’ятаєш? Коли ти не міг додому йти після сварок батьків — хто тебе відтягав у кав’ярню? Вона. Хто дзвонив ночами, аби ти не залишався наодинці? Вона.

Настя?.. Я ніби збився на думці. А ми з Ті називали її Блондинка… У цьому прізвиську було щось наше, спільне, щось легке й майже жартівливе. Це звучало так звично, ніби так і мало бути. Моєму другу було легше вимовити її справжнє Ім’я, ніж мені.

— А Тіара? — друг розвів руками. — Вона де була? Не біля тебе. Розумієш різницю? Одна дівчина просто існує поруч, а інша реально підставляє плече. Подумай сам: Настя… вона ж майже ідеальна. Добра, відкрита. Вона тебе не кидає.

Я насупився, наче захищаючи Тіару, навіть коли був злий на неї.
— Не все так просто…
— Та я розумію, але, брате, іноді треба відпустити те, що тягне вниз. Подумай про це. Бо найкраще рішення іноді — дивитися на тих, хто давно поруч, а не бігти за тими, хто відвертається.

— Подумай сам, Даймонте, — друг нахилився вперед,  —  Ви тоді майже не говорили коли тобі було найважче, хто був біля тебе? Точно не Тіара, вона навіть не намагалася знайти тебе. А от Настя прийшла сама, принесла каву й мовчки лишилася поруч.

— У нас із Тіарою тоді були… складнощі. — пробурмотів я.

— Та які там «складнощі»? — різко перебив він. — Тобі потрібна була підтримка, а вона зникла. А Настя була. І завжди є.

— Ладно, давай. Ти впораєшся. Ти зробив правильний вибір, обравши Настю, а не Тіару. — Я глибоко вдихнув, намагаючись усвідомити, що це дійсно так.

— Дякую. Ти завжди був поруч, підтримував у всьому, навіть коли я сам не міг розібратися в собі. Я тобі справді довіряю, без будь-яких сумнівів.

— Завжди? — він підняв брови, трохи посміхаючись.

— Завжди. Ти для мене не просто друг. Ти той, хто бачив мене у найскладніші моменти, хто знає, ким я є насправді. І твої поради завжди цінні. Я знаю, що можу на тебе розраховувати у будь-якій ситуації.

— Приємно чути, що я такий цінний для тебе.

— Дякую за все, що ти робиш, і за те, що просто є поруч. Це значить для мене більше, ніж ти можеш уявити.

 Я йшов додому, повільно переставляючи ноги по тротуару, і все ще відчував тепло слів друга. Кожне з них бентежило мене і водночас давало певну ясність. Настя поруч увесь цей час, підтримувала, діяла, коли я був розбитий. А Тіара… я згадував нашу сварку, моменти мовчання, непорозуміння. Чому так сталося? Чому я не міг підійти до неї, коли хотів, а вона зникла з мого життя на цей час? Друзі праві — вона була віддалена, відчужена, а Настя… вона діяла. Я пригадав, як Тіара відводила погляд, коли я намагався пояснити свої почуття. Як вона сміялася над жартами, які колись нас об’єднували, а тепер здавалися мені чужими. Як вона мовчки залишала кімнату, коли я хотів поговорити, і залишався сам із власними сумнівами. І кожен цей спогад підсилював почуття роздратування і водночас суму — суму за тим, що колись було легко й щиро.

Кожен крок по тротуару здавався важчим, ніж попередній, але я розумів: сьогодні я отримав щось важливе. Потрібно було розібратися, на що дійсно варто спиратися. Бо навіть у тих дрібних спогадах про Тіару відчувалося тепло, те, що з роками стало частиною мене. І хоча друг правий — Настя завжди була поруч, діяла, підтримувала, — серце моє ніяк не хотіло забути про Тіару. Темрява опускалася на місто, і я йшов, занурений у власні думки, відчуваючи суміш смутку, сумнівів і тихої вдячності другу за його щирість. Спогади про Тіару, її погляди, її усмішки, які раптом здавалися такими далекими, змушували мене замислитися: що для мене справді важливе? Чи я готовий відпустити минуле і прийняти те, що настав час діяти, спираючись на те, що реально поруч, чи серце ще триматиметься за ті моменти, що вже неможливо повернути?