2 Частина «Знов ця блондинка»

  Ох… ця блондинка вона не давала мені спокою цілих три роки. Згадуючи її єдине, що мене охоплює - це відраза. Через неї я могла назавжди залишитись без Ді. Це сталося осінню 2016 ми з Даймондом перейшли в 9 клас.

 Я йшла знайомою стежкою додому, але думки не давали мені спокою. Все частіше я помічала, як Даймонд проводить час із нею — з блондинкою з нашої паралелі. Спочатку це здавалось невинними розмовами, випадковими зустрічами у шкільному саду чи на перервах, але тепер їхнє спілкування набувало якоїсь особливої, майже звичної близькості, яку раніше він розділяв тільки зі мною. Мене стискало зсередини. Ми завжди були вдвох — Даймонд і я, без сторонніх, без зайвих слів. Я згадувала, як раніше сміялися, обговорювали дрібниці, ділилися секретами, коли ніхто не помічав. А тепер нас троє — і між нами ніби з’явилася невидима стіна. Блондинка дивилася на нас з легкою зверхністю, сміялася, перебивала розмови, ставила питання, на які Даймонд із готовністю відповідав. Мені здавалося, що вона недолюблює мене. Або, можливо, просто бачить у мені конкурента? З кожним її присутнім зростало дивне відчуття тривоги — ніби вона намагається зайняти моє місце, підштовхнути мене на бік. Я ловила себе на тому, що ревную. Ревную до тих моментів, коли він сміється не зі мною, до тих слів, що він говорить їй, а не мені, а саме гірше що деякі теми на які вони говорили були не зрозумілі для мене. Наприклад: зв’язані з ботанікою чи ландшафтом. І разом із цим тривога зростає: чому він так довіряє їй? Чому її присутність так легко впливає на нього, а на мене — майже не помічає? Минуле спливало в пам’яті, як тихе ехо: дні, коли ми були вдвох, прогулянки, розмови під деревами, смішні дрібниці, що робили нас єдиним цілим. І тепер це здається далеким, майже чужим. А вона — блондинка — наче це усвідомлює, наче спеціально тримає нас на відстані одне від одного. Я зітхнула і продовжила йти, відчуваючи тяжкість у грудях. Але всередині невгомонно кипіла думка: «Не можна його втратити. Навіть якщо вона намагається стати між нами».

 Минуло кілька тижнів після того, як блондинка почала частіше з’являтися поруч із Даймондом. Спочатку вони гуляли всі разом — в трьох, і я намагалася втриматися на своєму місці, спостерігаючи здалеку. Але з часом їхні зустрічі стали частішими лише вдвоє. Я не завжди знала, куди вони йдуть, про що розмовляють, але помічала, що в них з’явилися власні теми, жарти, спільні інтереси, які мені були незрозумілі. Це відчуття чужості було важким і неприємним, ніби хтось непомітно відсуває мене на задній план. Іноді вони запрошували мене приєднатися, але вже тоді я помічала в його очах легку відстороненість, яку раніше я не бачила. Це задівало мене, але я мовчала. У серці зростав страх, що їхня дружба, яка колись була нашою спільною, може розсипатися на очах. І тоді стали з’являтися перші натяки. Блондинка починала коментувати мої слова або дії так, що Даймонд інколи дивився на мене підозріло. «Вона завжди так реагує», — тихо казала вона, неначе підштовхуючи його сумніватися в мені. Кожен її жест, кожне слово здавалося мені спробою «налаштувати його проти мене». І це боліло сильніше за будь-яку сварку — бо тут ніяких прямих конфліктів не було, тільки тонкий, невидимий вплив, який я відчувала у кожній їхній зустрічі. Я намагалася відстежувати кожен їхній крок, кожну розмову, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Чому Даймонд раптом сміється її жартам більше, ніж моїм? Чому його очі загоряються, коли вона поруч, а до мене приходять лише спогади про минуле? Усередині вирувала суміш ревнощів, болю та безпорадності. Одного вечора Даймонд прийшов до мене на ночівлю. Його очі світилися звичним теплом, і він тихо сказав: «Можеш мене привітати… Ми почали зустрічатися». Я відчула легкий шок, серце стиснулося, але водночас радість пробігла крізь мене — бо навіть через його нові стосунки він вирішив поділитися цим зі мною. Але за цим щастям з’явився новий тягар: я помічала, як блондинка все частіше ненав’язливо ставить під сумнів наші спільні спогади, наші жарти, і навіть мою думку. Вона наче тихо, непомітно, але впевнено намагається стати між нами, і мені важко було прийняти цю реальність. Тепер я зрозуміла, що це буде довга і складна боротьба — і що її вплив на Даймонда поступово змінює нас обох, хоча зовні все виглядає нормально.

Сварка почалася з дрібниць, майже непомітно. Спочатку це були легкі натяки: Даймонд став трохи холоднішим, зупинявся, коли я намагалася розповісти щось важливе, і дивився на блондинку з посмішкою, яку раніше дарував лише мені. Я відчула першу тривогу, але намагалася не надавати цьому значення: «Може, він просто втомився?» — казала собі. Але з часом дрібниці перетворилися на відкриті конфлікти. Я пригадую день, коли він запитав мене про шкільний проект, а я відповіла чесно, по-своєму. Його тон раптом став різким:
— Ти завжди так робиш… Ти ніколи не слухаєш!
— Я слухаю! — відповіла я, розгублено відступаючи.
Але він уже був налаштований проти мене. Кожне моє слово здавалося йому злим, недружнім, і я відчувала, як у грудях стискається щось важке. Блондинка у цей час з’явилася невимушено: «Ти ж бачиш, що вона постійно все робить неправильно, правда?» — її голос був легким, але в ньому проглядався тонкий укол. Даймонд кивнув, і я відчула, як між нами починає формуватися стіна. Сварки стали регулярними. Ми більше не сміялися разом. Кожне спільне завдання перетворювалося на полеміку. Я намагалася пояснити свою думку, але він слухав її слова більше, ніж мої. І навіть коли блондинка була відсутня, її вплив залишався: Даймонд говорив мені холодно, а я відчувала себе винною за дрібниці, які раніше ніколи не мали значення. Місяці пройшли у нескінченних конфліктах. Навіть маленькі побутові моменти — спільні обіди, заняття в гуртках, шкільні перерви — стали джерелом напруги. Ми сварилися через жарти, які він колись сміливо приймав, через мої слова, які тепер видавалися йому образливими. Кожна зустріч могла перетворитися на скандал. Особливо болісним було те, що я бачила, як він сміється її жартам, а мої здавалися дитячими, недоречними. Його погляд став холоднішим, а мова — стислішою. Я намагалася зберігати спокій, але всередині мене все кипіло: ревнощі, образа, біль. Їхні зустрічі удвох ставали довшими, і я вже рідко мала шанс втрутитися. Вони гуляли, сміялися, обговорювали те, що мені не було зрозуміло. Я відчувала себе сторонньою, наче я більше не входжу у їхній світ. Кожна розмова, кожен жарт блондинки — наче маленька шпора, яка пробивала мені серце. Постійно з’являлися натяки на те, що Даймонд починає ставитися до мене по-іншому через неї. «Вона завжди так поводиться», «Тобі здається», «Ти не права» — слова, які він колись ніколи не сказав би. І я відчувала, як наш зв’язок руйнується на очах. Сварка перейшла у фазу мовчазного відчуження. Ми не говорили одне з одним тижнями. Кожна зустріч у коридорах школи була напруженою: він дивився на мене через плечі блондинки, а я мовчки спостерігала за ними. Усередині вирувало море емоцій — сум, біль, образа, але зовні я намагалася зберігати холодний спокій. Ми відчужилися на півроку. За цей час я згадувала кожен момент нашої давньої дружби: сміх, секрети, прогулянки, маленькі пригоди. І цей спогад робив ще більш болючим кожен день мовчання та сварок. Я відчула порожнечу, але водночас і надію: може, колись ми знайдемо шлях назад. І навіть у найтемніші дні залишався цей маленький промінь — спогади про наше минуле, теплі моменти, що колись робили нас єдиним цілим. Саме вони давали сили триматися і чекати на день, коли стіна між нами впаде, і правда знову вийде на світло.