1 Частина «Чому він?»

 Металевий скрегіт прорізав ранок, і я здригнулася. Потяг завжди нагадував мені розставання, хоча тоді , в ту мить, я й не підозрівала, що саме так одного дня й станеться.

 Його звали Даймонд, і він був моїм другом стільки, скільки я себе пам’ятаю. У кожного є така людина — та, що поруч у найважливіші моменти, навіть якщо ви цього не планували. Для когось це брат чи сестра, для когось — сусід, а для мене це був він. І хоч ми завжди говорили: “ Ми просто друзі ”, я знала — десь глибше моє серце ніколи не було з ним зовсім “ просто ”. Якщо б хтось запитав, що я вважаю в житті найважливішим, я б назвала його. Все моє дитинство я провела одна. Мої батьки дуже багато працювали, тому приходили пізно в ночі. Якщо чесно я й не дуже переживала, мені було звично залишаться самій, але іноді самотність поглинала мене з середини. І в той момент з’явився він, той після кого сонце почало світити яскравіше, той хто навчив мене любити бути не одною. Ще з першого дня після нашого знайомства, я вже знала що кохаю його. Але це клеймо — *просто друг, яке пристало до мене на багато років, не давало мені ні шансу. Він ніколи не кохав мене, та що ж там, я навіть не подобалась йому. Я його сестричка, краща подруга, дурочка але ні в якому разі не кохана. Добре треба згадувати, щоб збагнути як ми познайомились чи яким чином стали кращими друзями, тому єдине що я пам’ятаю на всі сто – це те що знайома з ним років 19.

 Коли я згадую наше дитинство разом, не можу отямитись як відчуваю, що по моїй щоці тече сльоза. Пригадую, як ми з Даймондом одного разу знайшли стару книгу з загадками. Сиділи під деревом і по черзі розгадували завдання. Я тоді розповіла йому про свій страх темряви, і він просто слухав, уважно, без насмішок. Тоді я зрозуміла: з ним можна бути собою. І хоч любов ще не зародилась, ця довіра була її тихим початком. Все моє життя він оберігав мене. Скільки би років не пройшло – це залишалося так. Історій в яких я це розуміла в мене багато, але одна з них запам’яталася мені найбільше. Це сталося коли нам було по 13 років та ми часто ходили гуляти десь вдвох.

 Було літо, сонце вже поволі хилилось до заходу, коли ми з Даймондом вирішили прогулятися в гори. Мені здавалося, що це буде звичайна прогулянка, але як тільки ми піднялися на стежку, я зрозуміла — цей день залишиться зі мною надовго.

 Стежка звивалася між високими соснами, і повітря пахло хвоєю та прохолодою після ранкового дощу. Ми йшли поруч, сміялися з дрібниць, жартували, як завжди, але водночас відчувалася якась нова близькість. Він показував мені квіти, які, за його словами, сяяли на сонці особливим світлом, і смішно намагався перетягнути мене через невеликий струмочок. Я ледве втрималася на ногах, а він простягнув руку і підтримав мене. Ми сідали на валуни, розкривали термос із водою, і він тихо розповідав про свої мрії. Я, спочатку соромлячись, теж почала говорити про свої — про ті маленькі секрети, що нікому не довіряю, про книги, які люблю, і про страхи, про які ніхто не знає. Він слухав, посміхався і час від часу підкидав поради або прості слова підтримки. І хоча ми були дітьми, мені здалося, що він розуміє мене краще, ніж будь-хто інший.

 На одному з перевалів я спіткнулася, мало не впала на камінь. Даймонд миттєво підхопив мене і ніжно підштовхнув, щоб я не впала. Мене охопило тепло, і я відчула, що поруч з ним можна робити навіть страшні кроки, бо він завжди підстрахує.

 Ми зупинилися на вершині гори, і світ навколо здавався безмежним. Ми сміялися, обмінювалися жартами, і я помітила, що він теж відкрився мені більше, ніж зазвичай. Той день навчив мене, що поруч із ним світ виглядає менше страшним, і навіть маленькі пригоди стають значущими.

 Коли сонце почало ховатися за горизонтом, ми спустилися з гори і вирушили додому пішки по дорозі, що пролягала біля підніжжя. Хмари згустилися, і раптово почався сильний дощ. Краплі стукали по деревам і дорозі, намокли наші ноги і одяг. Даймонд нахилив свій плащ і накрив нас обох.

— А ти колись мріяла про щось таке, що здається неможливим? — спитав він, глянувши на мене крізь дощ.

Я усміхнулася:
— Моя мрія? Відкрити власну пекарню. Я завжди любила спостерігати, як з простих інгредієнтів народжується щось смачне і тепле. Уявляю маленьку затишну пекарню, де запах свіжої випічки тягнеться вулицями, а люди приходять не тільки за хлібом, а й за теплом, усмішкою, маленькими моментами радості. Це місце, де можна створювати щось своє, бачити, як щось маленьке робить людей щасливими.

 Він кивнув і тихо розповів про свою мрію:
— А я хочу стати ландшафтним дизайнером. Мені завжди подобалось бачити, як змінюється простір, як з’являються сади, парки, куточки, де люди можуть відпочити від шуму. Мене надихає ідея створювати місця, де можна відчувати гармонію і спокій, і водночас бачити, як твоє власне творіння змінює життя інших.

Я засміялася:
— Ну ти справді романтик. Але тепер розумію, чому ти завжди помічаєш деталі.

 Він засміявся, помітивши мою посмішку, і тихо додав:
— Знаєш, саме тому я хочу стати ландшафтним дизайнером. Коли я маленький, ми з батьком гуляли в парку, і він показав мені старий сад. Він був занедбаний, а потім, коли його почали облаштовувати через наплив туристів, я бачив, як змінюється простір і як це впливає на людей. Мені завжди подобалось робити місця красивими і гармонійними, щоб люди відчували спокій і радість просто перебуваючи там.

 Ми йшли далі під дощем, Даймонд тримав плащ над нами, і я відчувала себе легко, ніби весь світ став трохи менш страшним. А тоді він зробив щось несподіване: тихо, майже пошепки, Даймонд сказав: