Дерева в селі завжди щось знають....

Дерева в селі завжди щось знають, але не завжди поспішають поділитися своїми секретами.

Під вербою сиділа маленька Ориська, з розстріпаними рудими косичками, й міцно обіймала коліна, гірко плачучи. Менший брат вибив їй передній зуб у бійці за іграшкового трактора, і дівчинка не могла втримати сліз.

Аж раптом щось легке й тепле торкнулося її плеча, і вона почула ніжний шепіт, такий коли бабуся шепоче казку на ніч.

— Чого ж ти, мала, плачеш? — запитала верба тихо, її голос нагадував легкий шелест листя на вітрі.

Ориська підняла голову, витираючи сльози.

— Брат зуб вибив, — прохрипіла вона крізь схлипи.

— Ой, таке-то, — верба ледь не засміялася, гілками погойдуючись. — А я бачила тут таких хлопців, що й не таке виробляли! Одного разу хлопець кинув жабеня за шиворіт дівчинці. Ой, як же вона верещала! А жабеня, якби могло, теж би кричало — злякалося до смерті. Та дівчина потім як візьме його за вуха — й гамселити щосили! Жабеня, мабуть, на все життя той урок запам'ятало. Так що, мала, це все пусте — зуби ще виростуть, а брат твій не завжди буде такий.

Ориська, все ще схлипуючи, ледь стримала посмішку.

— То, виходить, я ще легко відбулася? — перепитала вона.

— Ще б пак! — верба нахилила свої довгі гілки до неї, ніжно торкаючись її плеча. — А такі хлопці, як твій брат, завжди знайдуть собі дівчисько, яке гамселитиме його за жарти, так що буде йому наука. Тільки не сердься на нього, бо ще й посмієтеся з цього разом через кілька років.

Ориська тихенько хихикнула, втираючи носа, і  пригорнулася до верби, вже трохи заспокоївшись.

***

А під липою, на іншому кінці села, сидів сумний 13-річний Юрко. Тільки-но він зізнався Яні, що вона йому подобається, як вона розсміялася — та ще й зло так, вказавши на його клаповухі вуха та конопатий ніс. Засмутився хлопець так, що не знав, куди подітися.

Липа, яка росла поруч, тихо зашелестіла своїм листям, нахиляючись до хлопця.

— Не сумуй, Юрку, — ніжно прошепотіла липа. — Бачила я таких історій більше, ніж ти думаєш. Дівчата завжди сміються спочатку, а потім шкодують. Ось побачиш — пройде кілька зим, і будеш ти хлопцем видним, справжнім красенем. А та Яна ще сама шкодуватиме, що так із тобою вчинила.

Юрко не відразу повірив словам липи, але її шепіт заспокоїв його. Він мовчки сидів, розглядаючи землю під ногами, а вітер лагідно грався листям, ніби підтверджуючи слова дерева.

— Не переймайся, — продовжувала липа. — Ще трохи часу — і твої вуха, що зараз здаються тобі великою бідою, стануть частиною того, ким ти є. Ти згадаєш це з усмішкою, а може, навіть сміятимешся разом з Яною, коли вона все зрозуміє.

Юрко зітхнув, але вже не з таким сумом, як раніше. Він відчув, що липа має рацію — час усе розставить на свої місця.

***

А каштан, що стояв на краю городу в бабці, важко зітхав всіма своїми кронами, й наче старий дід хмурив невидимі брови. Колись він ріс спокійно, розмовляючи з вербою на лузі, з липою над криницею та грушею на подвір'ї діда Платона. Але сьогодні каштан не мав спокою — по ньому лазили дві маленькі дівчинки, мов мавпи, та щебетали так дзівнко, як горобці.

— Хто ж це вас так навчив, по деревах лазити? — буркнув каштан, але потай посміхався.

Дівчата підіймалися все вище й вище, аж на саму верхівку, щоб подивитися, яке велике село. Каштан хмурився, але радів, що хтось до нього заліз. Ніхто до цього часу не наважувався підійматися так високо.

— Хм, — каштан обережно підставив одну з гілок, коли одна з дівчат не надто обережно спускалася вниз. — Щоб не впала... Лазьте вже, якщо так хочеться, тільки не покалічтеся!

І хоча він удавав суворого, насправді був задоволений, що і з ним також грають.

***

А ось груша, що росла в діда Платона на подвір'ї, була зовсім непроста.

Ох і непроста! Колись, коли вона ще була молодою, два молодих козака вирішили стати характерниками. І де ж вони вибрали місце для своїх чарів? Прямо під молодою грушкою. Розклали вони на землі хмиз, вогонь запалили, казан поставили, води джерельної налили та трави різні почали закидати.

— Шепотіли щось, — розповідала груша дідові Платону. — А як забурлило їхнє вариво, так і вирішили пити, не дочекавшись, поки охолоне. І тут один із них казан ногою зачепив — вилилося зілля на мене, і відтоді я стала іншою. Не дичкою степовою, з терпкими грушами, а справжньою Хранителькою села, — продовжувала груша, киваючи гілками, — з великими, соковитими плодами. Відтоді і діти, і дорослі приходять до мене по груші. І жодного разу, знаєш, Платоне, не пожаліла я про те, що сталося. Хоч і жаром мене тоді обпекло, але зміцнило, коріння загартувало. Дивися, яка я зараз велична стою, горда.

Груша розправила свої гілки, нагадуючи собі ті давні часи.

— Та й тепер, — усміхнувся дід Платон, погладжуючи шорстку кору, — скільки дітлахів бігало під тобою, скільки босоногих хлопчаків і дівчат сукнями тут крутилися. А скільки зізнань в любові під твоїми гілками шептали!

Груша зітхнула, злегка погойдуючи листя:

— Ти правий, Платоне. Тут виростало не одне покоління. Бачила я, як малі б’ються, граються, а потім виростають і приводять своїх дітей до мене, щоб ті спробували мої груші, такі ж солодкі, як і їхні дитячі мрії. Але й пам’ятаю ще, як ті два характерника недоучки шепотіли щось дивне, намагалися силу якусь викликати.

Дід Платон прислухався до розповіді, глянув на гілки, що злегка хилилися над лавкою, де він щовечора сідав відпочити.

— Чи ж тобі вдалося, груше, вберегти ту силу в собі?

Груша розсміялася легеньким шумом листя:

— Вберегла, та не собі. Я її віддала тим, хто під моїм гіллям сидів. Дітям, що вірили в диво, в те, що дерева можуть говорити. Бо хто вірить — той і чує. Хто шукає відповіді в гілках, як той хлопчина, що зараз сидить під липою, обов’язково їх знайде.

Платон всміхнувся:

— Тож ти, виходить, і мене до себе прикликала, аби розповісти ще одну свою мудрість?