Глава 4

   Мія прокинулась на брудній підлозі невеликого та давно покинутого супермаркету. Сонце, яке зійшло кілька хвилин тому, проникало через вікно та світило яскравими променями просто в очі. Дівчина, згадавши, що сталось вчора, втомлено видихнула та піднялась на ноги.
- За що мені це все?- тихо мовила Мія.
- Всі ми отримуємо те, на що заслуговуємо,- неочікувано відповів чоловік, який стояв позаду. 
   Злякано обернувшись, дівчина побачила Генрі, який тримаючи зброю в руках, стояв позаду. Розуміючи, що іншого вибору немає, Мія підняла руки вгору. 
- Не кожен може втекти від мене. Ти... особлива. 
- Прийму, як комплімент. Чого тобі потрібно від мене? Навіщо йшов через небезпечні вулиці міста?
- Ти знаєш те, чого не маєш знати. Я б мав застрелити тебе, але ти тут не сама. 
   Чоловік, незважаючи на рану, швидко підійшов до дівчини та, тримаючи зброю напоготові, наказав йти вперед. 

***

   Джон стояв неподалік від чорного автомобіля. Спершись спиною на машину, чоловік підкидав невеликий камінчик та думав над тим, чи варто говорити Лін про те, що він збирається робити. Чоловік спостерігав за дітьми, які грались на невеликому майданчику та думав над тим, чи варто взагалі це робити. Зрештою, вирішивши не турбувати подругу, яка важко переживає втрату друзів, які стали другою сім'єю, Джон сів у автомобіль та покинув поселення. Обережно проїхавши занедбаними вулицями Ханаану, чоловік зупинився за кілька сотень метрів від будівлі, де, за словами Френка, найчастіше сидів Кріс. Взявши в руки автомат, Джон вийшов з машини та, пройшовши кілька метрів, зрозумів, що це не просто будівля. Це - фортеця, яка надійно захищала всіх, хто всередині. Підійшовши достатньо близько, хлопець почув гул, який повільно переростав у більш чіткі голоси, які долинали зсередини. Тоді ж, він побачив кулеметників, кількох снайперів і навіть систему протиповітряної оборони, яка, за словами Генрі, не мала б працювати. 
   Через хвилину до Джона вийшло двоє озброєних солдатів.
- Гляньте, хто до нас завітав,- сказав один з них, дивлячись на Джона, як хижак, який щойно вибрав собі жертву. 
- Я прийшов до вашого керівника і не хочу бути тут довше, ніж потрібно. Думаю, тобі буде краще, якщо ти пропустиш мене.
- Ти, типу, з сміливих, так?- спитав другий чоловік.
- Так... Щось типу того. 
   Чоловік захотів вдарити Джона, але його напарник заспокоїв емоції та, відійшовши на кілька метрів, звернувся до когось по рації. Проговоривши майже хвилину, охоронець повернувся не дуже задоволеним.
- Сьогодні твій щасливий день,- мовив чоловік та махнув жінці, яка стояла по той бік воріт. 
   Побачивши жест напарника, вона натиснула на кнопку і ворота повільно відчинились. 
- Без дурниць. Ми стежимо за тобою. 
- Не збирався.
   Пройшовши, в оточенні двох солдатів, у внутрішнє подвір'я, хлопець побачив косі погляди солдатів, які сиділи всередині та займались своїми справами. 
- Зазвичай, гості попереджають про свій візит,- сказав Кріс, який сидів за столом, де солдати грали в карти. Чоловік обернувся до Джона та встав з-за столу,- Я б підготувався.
- Я приходжу без попередження. 
- Вау!- вражено вигукнув Кріс,- Більшість приходить до мене на колінах, молячи, щоб я дав їм захист або свої ресурси. Змушений сказати, що давно не бачив таких, як ти. Таких людей я поважаю. 
- Радий чути.
- Я не договорив. Доволі дивно бачити твою впевненість, враховуючи, що я, по суті, терорист. Я, звісно, не вважаю себе таким, але ти пройшов ззовні, а там люди говорять про мене саме так. Навіть мої партнери, тому мене цікавить...
- Чому я впевнений, що ти не вб'єш мене?- перебив Джон,- Тобі потрібна моя допомога, а мені - твоя. Думаю, ми обоє розуміємо, що ти втратив значну частину своїх ресурсів, коли я підірвав будівлю суду. І ми обоє знаємо, що там були не лише зброя і патрони.- хлопець побачив, що чоловік став більш розлюченим, хоч намагався зберігати терпіння,- Проте, в мене є пропозиція. Ділова пропозиція, яка може бути вигідною для нас обох. Ти мав лише прототип ліків. Звісно, доволі непоганий, але реакція організму на нього була б непередбачуваною. Тим часом, вивчивши твій прототип, я став на шлях створення справжньої вакцини. Ти дасиш мені доступ до військової лабораторії та імунітет від своїх людей, а я, в свою чергу, дам тобі результати досліджень, які ти зможеш використати для виробництва справжньої вакцини. Я впевнений, що тобі потрібні влада, вплив, гроші... Ти зможеш мати це все!
- Була дівчина, яка говорила мені те саме. Звісно, угода приваблива, але звідки мені знати, що ти мене не обманеш?
- Мені, як і всім, потрібні ліки. Кожного разу я ризикую життям, щоб врятувати чиєсь. Чим більше людей ми зможемо врятувати, тим краще. 
- Хлопці, цей мужик говорить правильні речі.- мовив чоловік, обернувшись до своїх солдатів, а тоді знову повернувся до Джона,- Добре. Проте, я хочу спостерігати за всіма твоїми кроками. Я не хочу, щоб мене кинули знову. Тим більше, я не хочу сліпо довіряти людині, яка відкинула мої плани на кілька років назад. 
- Тим не менш...
- З тобою приємно мати справу.
   Кріс протягнув руку і, хоч Джон не дуже хотів цього робити, але протягнув у відповідь. 
   Чоловік обійшов хлопця та, разом з ним вийшовши на подвір'я, сів у великий броньований джип.
- Я колись був у схожому,- сказав Джон, сівши всередину,- Після цього, власник автомобіля хотів мене вбити.
- Як жаль,- байдуже сказав Кріс.
- Я думав, що будемо лише ми,- сказав Джон, коли всередину, на задні сидіння, сіли ще двоє солдатів.
- Пробач, але я тобі не довіряю. Крім того, хто знає, що чекає на нас у місті. 
   Кріс завів автомобіль та рушив вперед. 
- Давно ти став головним?- не витримавши мовчання, спитав Джон.
- Доволі давно. Можеш мені не вірити, але колись я був простим чоловіком, який хотів збудувати просте життя. Доки всі мої мрії не зруйнував клятий вірус. Мені пощастило, адже я побачив у цьому можливості, поки інші бачили проблему. І тоді, коли стало зрозуміло, що ми тут самі, для них все закінчилось, а для мене - починалось. 
- Ти вбиваєш людей.- невдоволено сказав Джон.
- Погодься, що багато людей заслуговують на це. Щодо інших... Інколи, без смертей не обійтись. 
- Ти вчинив теракт в житловому будинку, використавши для цього солдатів МГД...
- Які першими на мене напали!- перебив Кріс,- Уточнюй, будь ласка. Ти теж солдат. Я чув, що ти переміг Лембера. Це заслуговує поваги. Лембер був виродком, який мав померти, але він чудово розумів, що для того, щоб вижити тут, потрібно боротись за своє життя. Це завжди буде супроводжуватись вбивством. Я, на відміну від інших, засвоїв цей урок майже одразу. 
   Через кілька хвилин вони зупинились на подвір'ї. Вийшовши з автомобіля, Джон побачив кілька десятків озброєних солдатів, які одразу підняли зброю, але, побачивши Кріса, опустили її. 
- Не дуже гостинно,- пробурмотів Джон.
- Чого ти? Відчувай себе, як вдома.
- Мені потрібно кілька приладів та якусь субстанцію для того, щоб правильно синтезувати вакцину.
- Я не в курсі всієї тієї наукової фігні. Роби, що потрібно. Всеодно, як тільки ти зробиш щось не так, мої люди вб'ють тебе.
   Джон перевів погляд на Кріса, після чого зайшов всередину лабораторії. Френк достатньо точно описав те, що хлопцеві потрібно забрати з собою. Звісно, за всіма його рухами стежили кілька солдатів та вчених, які говорили, що можна забирати, а що - ні. Опинившись в одній з кімнат, увагу Джона привернуло тіло, яке лежало на столі, а від нього до комп'ютерів простягались різні дроти. Обличчя чоловіка здалось хлопцеві знайомим, але його відволік один з учених.
- Що саме ви шукаєте?- одразу спитав незнайомець.
- Штука, яка має ознаки життя. При цьому, це не людина, рослина чи тварина. 
- Не розумію.
- Він шукає ті "соплі", якими ви хвалились кілька разів.- сказав Кріс, зрозумівши слова Джона.
- Боюсь, ми досі вивчаємо їх. Ми не можемо віддати їх вам.
- Забирайте,- сказав Кріс до солдатів. 
   Один з чоловіків підійшов до білого контейнера та, взявши його в руки, незважаючи на протести вченого, поніс до виходу.
- Ви не можете її забрати!- крикнув чоловік, повернувшись до Кріса,- Ми дуже близько до розгадання загадки. Дайте нам рік і ми зробимо все, як треба.
- В нас немає року. Цей пацан,- Кріс вказав на Джона,- знає, як зробити вакцину від вірусу найближчим часом. Для мене це більш пріоритетніше, ніж вивчення "соплів", які вміють самостійно рухатись. 
- Якщо він бреше? Це просто неможливо!
- Тоді, він труп. Поки що, ми партнери... Ах, ще одне. Якщо ти, безхребетний мудак, піднімеш на мене голос або будеш говорити, що мені варто робити, а що не варто, я тебе живцем закопаю, як і всю твою сім'ю. Зрозуміло?!
- Так,- відповів чоловік.
- В такому випадку, повертайтесь до робити. У вас її ще немало.