Глава 3

   Джон отямився, лежачи на підлозі. Хлопець швидко піднявся на ноги та, озирнувшись навколо, побачив, що досі знаходиться на першому поверсі будинку. Він був впевненим, що відбувся вибух, але нічого, крім відсутності людей, не вказувало на це. Він просто стояв в темному та порожньому будинку.
- Ща за чортівня?- спитав себе Джон.
- Хороше питання,- мовив чоловік, який раптово опинився за спиною хлопця. 
   Обернувшись, Джон впізнав чоловіка, якого колись бачив. 
- Я тебе знаю. Ти був у тому сні, де мене зжерли зомбі... Я впевнений в цьому.
- Не зовсім так. Точніше, це був не зовсім сон. Тобі, поки що, рано про це знати. Суть в тому, що ти ледь не помер, а я не міг цього дозволити.
- Ти Бог?!
- Що? Звісно, ні. Я б хотів Ним бути, але ні. Я не Бог. Слухай, я не звик давати інструкції, але ти опинився в такій задниці, що я просто змушений це зробити. Ти маєш вибратись та знайти свою подружку.
- Я навіть не знаю, де я.
- Суть в тому, що ти маєш знайти Мію та завершити те, для чого ви прийшли сюди. Це важливо. Ти не можеш уявити, наскільки це важливо. Мені не можна затримуватись надовго. Роби все необхідне, щоб завершити те, для чого ти прийшов сюди.
- Почекай...- почав Джон, але незнайомець торкнувся лоба чоловіка.
    Важко дихаючи, Джон прокинувся та відчув жар, біль, кров у роті та крик ранених, що лежали неподалік. Піднявши голову, він побачив, що лежить на брудній підлозі, а його тіло проткнув немалий шматок заліза.Закричавши від болю, Джон витягнув його та, відірвавши частину одягу, приклав тканину до рани. Шматок тканини швидко почервонів від крові, яка активно текла з рани.
- Не можна тут залишатись,- сказав Джон та встав на ноги, кривлячись від болю.
   Пройшовши кілька метрів, тримаючись за все, що потрапляло під руку та оминаючи тіла загиблих, хлопець зрозумів, що будівля починає руйнуватись, а шматки стелі, точніше того, що від неї залишилось, падали просто на голову. Неподалік від себе, він побачив тіло мертвого Ала, який намагався врятувати маленьку дівчинку. Втім, безуспішно. Зрештою, хлопець не витримав ваги свого тіла та впав на підлогу. Тоді, легка рука торкнулась його плеча.
- Все добре,- сказала Лін, яка також отримала серйозні травми. Друга її рука неприродно вигнулась, шия та обличчі поранені та, забравши здорову руку з плеча Джона, вона скривилась від болю та схопилась за ребра. 
- Хтось ще вижив?- спитав Джон, піднявшись на ноги.
- Сімон мав вижити... І люди на верхніх поверхах. Джоне...- важко дихала дівчина,- Ми повинні...
- Мені жаль... Ми нічого не можемо зробити. 
- Там сотня людей... Старі, діти!
- Будівля скоро впаде. Якщо нам вдасться пробратись нагору, ми не встигнемо врятувати всіх. Нам треба вибиратись... Будь ласка.
- Як ми зможемо їх врятувати, якщо втечемо?
- Я спробую зробити все необхідне.- говорив Джон,- Зараз, нам треба знайти Сімона.
- В тебе жахлива рана,- сказала дівчина, побачивши рану чоловіка.
- Переживу.
- Здається, він був найближче до виходу... Йдемо туди.
   Джон кивнув і за кілька метрів від них впав шматок стелі, придавивши два мертвих тіла. За кілька метрів від дверей, що вели назовні, вони побачили тіло чоловіка, якого придавило шматком стелі. Підійшовши ближче, вони впізнали Сімона, який залишався живим та в свідомості.
- Зараза!- вилаявся чоловік, побачивши Джона та Лін,- Я думав, що вижив тільки я.
- Немає часу на розмови.
- До біса все! Ви всеодно не зможете забрати цей шматок бетону. Думаю, це той момент, коли ви маєте залишити мене та йти рятувати світ.
- Ми не залишимо тебе тут!- протестувала Лін, але її крик перейшов у кашель.
- Я в цьому не сумніваюсь. Якщо ти не проти, я б хотів поговорити з Джоном.
- Ми витягнемо тебе звідси,- сказала дівчина та, підійшовши до дверей, вийшла назовні.
- Я розумію, що ситуація доволі непроста. Проте, з цього лайна мені вже не вибратись. Навіть якби був спосіб витягнути мене з-під цього каменю, я всеодно буду скалкою в задниці. Від мене вже не варто чекати користі, тому рятувати немає сенсу. Ти вже дорослий мужик, тому маєш розуміти до чого я хилю.
- Ти впевнений?
- Я не збираюсь лежати тут та чекати, коли другий камінь розчавить мою голову... В моїй кишені є пістолет.
- Я не можу цього зробити... Лін...
- Вона, хоч і молода, але все зрозуміє. Вона народилась, коли це лайно вже набрало свого розмаху. Ми вчили її, що в цьому світі все не так добре, як хотілось би. 
   Скривившись від болю, Джон дістав пістолет з кишені Сімона та зручніше вхопив рукою. Десь, вдалині, чоловік почув, що на підлогу впав інший шматок стелі. Навівши пістолет на голову Сімона, Джон вистрелив.
- Чорт,- розчаровано прошепотів хлопець, опустивши руку. 
   Джон обернувся та, шкутильгаючи, пішов до виходу, де побачив Лін. Дівчина нічого не сказала, але хлопець побачив, що з її очей потекли сльози.
- Мені жаль,- спробував сказати Джон.
- Він сам про це попросив?
- Він розумів, що ми не зможемо його врятувати. Він хотів покінчити з цим швидко.
- Боже...- прошепотіла дівчина та, впавши на підлогу, підусунулась до фургона, що стояв на подвір'ї і сперлась спиною.- Чому?
- Ми розлютили його. Не треба було підривати його припаси. Він вирішив, що, з підтримкою МГД, ми серйозна загроза, тому усунув, поки все не зайшло занадто далеко.
- Мені треба побути наодинці.
   Джон легко кивнув та, відійшовши від дівчини, яка заплкала, дістав рацію, яка ще працювала.

   В штаб-квартирі Міжнародної Гуманітарної Допомоги панував хаос. Головний директор Аманда Кінд спокійно спостерігала за багатьма моніторами, а десятки операторів та інші працівників активно про щось говорили. 
- Щось відомо про суд, де були припаси Кріса?- спитала жінка.
- Безпілотники передають інформацію, що будівля знищена. Кілька хвилин тому в місті відбувся другий вибух. Маємо інформацію, що це будинок людей, з якими мав зв'язатись Генрі Морган. Скоріше за все, теракт. Опис частково зруйнував опори будівлі, тому вона може впасти в будь-який момент. Всередині близько сотні людей... І ще одне. Джон вийшов на зв'язок.
- Всі заткнули свої роти!- крикнула жінка та взяла до рук рацію,- Я слухаю тебе.
- Не знаю, що входить в обов'язки вашої організації, але це точно більше, ніж просто гуманітарна допомога. Після того, що я зробив, ви мені винні. Якщо ви нашкребли гроші та ресурси на американських найманців, яких, до речі, перебили, ви зможете нашкребти на кілька гвинтокрилів, які зможуть евакуювати людей з будинку.
- Ми знаємо про те, що відбулось і вже відправили авіацію, щоб вирушити проблему. В нас є для тебе завдання.
- Я нічого не хочу чути, поки всі люди не будуть врятовані. Лише тоді ми зможемо обговорити умови нашої співпраці.
- Ти не в тому положенні, щоб вказувати нам, що ми маємо робити. Ти послушний пес, який буде робити те, що скажуть. Тобі зрозуміло?
   Джон почув звук дивний звук об'єкта, який швидко наближався. Обернувшись, він побачив винищувач, який швидко рухався в його сторону. Спочатку, хлопець не зрозумів задуму. Все стало на свої місця, коли літак випустив чотири ракети, які вдарили в будівлю. Цього було достатньо, щоб знищити крихку будівлю.
- Ціль знищено,- підтвердив один з працівників, який сидів за комп'ютером, неподалік від Аманди.
- Як ми вже сказали, Джоне, ми боремось за правильну справу. Я впевнена, що, з часом, ти це зрозумієш та допомагатимеш нам.
   Хлопець, нічого не говорячи, вимкнув рацію. Він дивився на зруйновану будівлю та думав, як легко можна забрати життя сотні людей, будучи за тисячі кілометрів від них. 
- Треба йти,- сказав хлопець, підійшовши до Лін, яка мовчки дивилась на руїни багатоповерхового будинку.
- Там були діти, старі... Ні в чому невинні люди.
- Мені жаль,- сказав Джон, дивлячись в порожні очі дівчини,- Нам треба рухатись. Не думаю, що Кріс не відправив сюди своїх людей.
- Ти... Ти не винен. Мене попереджали, що це може статись,- дівчина витерла очі та вказала на вантажівку,- Можна скористатись нею.
   Вони швидко сіли всередину, а Лін, без проблем, завела транспорт.
- Ти знаєш, куди ми можемо поїхати?- спитав Джон.
- Є поселення під мостом. Ці люди можуть нам допомогти.