Глава 2

   Група солдатів та Джон обережно пройшли кілька сотень метрів, контролюючи свій шлях. Кілька разів в них на шляху були потвори, але вони вміло оминали їх та продовжували свій шлях. Загалом, незважаючи на розруху та кількість потвор, все виглядало не так погано. Більшість зомбі були сліпими, тому солдати могли без проблем уникати їх, не вступаючи в бій.
    Зрештою, через дві години, вони прийшли до звичайного багатоквартирного будинку. Будівля була оточена загорожею, яка не дуже успішно захищала їх від зомбі. Проте, це краще, ніж нічого. Особливо, якщо врахувати, що тільки зомбі-мутанти могли б її перелізти. Група солдатів зайшли всередину, оглядаючись навколо, щоб не потрапити у засідку. Джон побачив, що коло однієї з стін подвір'я влаштовано меморіал пам'яті загиблим.
- Насправді, людей набагато більше,- сказав капітан Морган, підійшовши до Джона,- Напевно, в сотні разів більше.
- Це тільки ті, кого вдалось впізнати.- Джон відійшов на кілька метрів та зайшов на невеликий дитячий майданчик.- Написи на асфальті свіжі. Скоріше за все, діти.
- Значить, ми вчасно.- сказав капітан та підійшов до дверей в будинок. Тоді, він звернувся до своїх солдатів,- Особисті справи місцевих нас не стосуються. Ми приходимо до людей, ввічливо говоримо з ними, а, після цього, йдемо в лабораторію.
- Якщо вони не стануть допомагати?- спитав один з солдатів.
- Ми все зробимо самі. Проте, вони знають місто набагато краще, ніж ми. Я б не хотів потрапити в пастку бандитів чи купки потвор, тому їхня допомога нам потрібна. 
   Солдати кивнули та пішли всередину одразу за командиром. Пройшовши кілька метрів темними коридорами, їх зустріло кілька людей, озброєних автоматами сучасної американської армії.
- Спокійно,- сказав Генрі, опускаючи автомат,- Ми свої.
- Група "Альфа"?- спитав один з чоловіків.
- Так.
- Вітаємо вас. Чесно кажучи, ми довго чекали, коли хтось прийде до нас від Організації. Можете залишатись в нас скільки-завгодно, але їжі в нас не дуже багато.
- Ми не планували залишатись надовго,- відповів командир та повернувся до своїх солдатів,- Можете відпочити, хлопці.
- Мене звати Сімон,- говорив афроамериканець з коротким темним волоссям та чудовою фізичною формою, ведучи гостей будівлею, де майже повноцінно жили люди. 
   Оглядаючись на місцевих, Джон бачив багато болю в очах жителів, але сам чудово розумів їх. Незважаючи на все, що відбувається навколо, такі люди, як Сімон, залишаються оптимістичними. 
- Генрі Морган, Міжнародна Гуманітарна Допомога,- представився військовий,- Це Джон. Він допомагає мені в цьому завданні. 
- Тутешній?- спитав Сімон.
- З околиць,- відповів Джон.
- Зрозуміло. Напевно, вам краще не говорити про це тут. Жителі в напрузі, бо півтора місяці тому, хтось з околиць напав на вантажівку, яка перевозила для нам припаси. Скажем так, є деякі люди, яка упередженно ставляться до всіх, хто міг би бути причетним до цього... Напевно, я проведу вас до нашого керівника.
- Буду дуже радий,- сказав Генрі, перевівши погляд на Джона. 
   Вони сіли в старий та скрипучий ліфт, який дуже повільно піднімався на десятий поверх. Коли старі двері відчинились, чоловіки вийшли в коридор та підійшли до дверей. Мовчки відчинивши двері, Сімон зайшов всередину. 
   Коло входу в кабінет, Генрі зупинив Джона, вставши перед ним.
- Буду говорити я,- сказав командир,- Ти мовчиш. Зрозуміло?
- Тобі нагадати, де я мав твої накази.
   Джон впевнено обійшов Генрі та зайшов всередину. Кімната керівника виглядала так само, як і будь-яка середньостатистична кімната будь-якої сім'ї. Великий килим на стіні, ще більший килим на підлозі, диван, стіл та комп'ютер на столі. Нічого особливого. Чоловіки кілька хвилин розглядали кімнату, коли до них підійшов добре вдягнений чоловік.
- Впевнений, що ви не очікували побачити такого, коли за кілька десятків метрів бігають потвори,- посміхнувшись, сказав чоловік,- Можете називати мене Ал.
- Генрі Морган,- сказав військовий, потиснувши руку чоловікові,- Його звати Джон. 
   Хлопець мовчки перевів погляд на чоловіка та легко кивнув. 
- Здається мені, що він не з ними,- сказала молода дівчина, зайшовши в кімнату. Обійшовши Генрі, дівчина дуже близько підійшла до Джона,- По ньому видно, що він не один з їхньої групи.
- Я провідник,- сказав Джон,- Вони ніколи не зустрічались з такою кількістю зомбі, а я виріс, борячись з ними. Без мене, вони б померли після посадки.
- Пробачте Лін,- сказав керівник,- Здається, її не вчили манер.
- Знаєш, а він мені подобається.- сказала дівчина, вказавши на Джона,- Він перший хто не став підкатувати до мене одразу.
   Хлопець легко схилив голову на бік та ледь помітно посміхнувся.
- Ми тут для того, щоб обговорити можливість проникнення на військову частину та лабораторію,- втрутився Генрі. 
- Це... буде доволі проблематично. Люди Кріса проникнули туди набагато швидше, ніж ми могли очікувати. Тепер туди можливо прорватись лише з боєм.
- В нас недостатньо людей,- невдоволено сказав Генрі,- Чому ви раніше з нами не зв'язались?!
- Це сталось вчора. Я намагався встановити зв'язок, але марно. 
- У вас є люди, які могли б допомогти?- несподівано спитав Джон.
- З тих, хто мав досвід в бою, є лише Сімон та троє колишніх солдатів. Більшість перейшла на сторону Кріса. 
- Твою ж ма...!- розлючено почав Генрі, але Джон перебив його. 
- Можна влаштувати диверсію. Закладемо вибухівку в важливому для них місці. Змусимо їх витягнути війська, або стягнути на головну базу.
- Це може спрацювати,- погодилась Лін.- Я знаю, де можна влаштувати вибух. 
   Дівчина швидко вибігла з кімнати.
- Слухай,- сказав Джон, провівши Генрі в сторону,- Я знаю, що ти дуже ризикував йдучи сюди, але не треба зривати свою злість на цих людях. Ти ж не хочеш сказати, що вони мали віддати свої життя, щоб на їхні трупи прийшли якісь незнайомі мудаки, які не привезли їм припаси на зиму.
- Тобі нагадати, через кого ці припаси не дійшли до них? Не забувай, що Лембер працював на нас. Я знаю про тебе все. 
- Лембер працював на культ фанатиків, а вас він використовував для збільшення своїх повноважень... Просто, спробуй зрозуміти цих людей.
   В кімнату забігла Лін, тримаючи в руках якийсь згорток паперу. Джон та Генрі повернулись до столу, де дівчина розклала карту міста. 
- Ми знаходимось на півночі міста,- сказала дівчина, вказавши на місце, де вони знаходились,- За кілька кілометрів на захід є бізнес-центр - головна база Кріса. Туди ми точно не підемо, бо помремо ще за сотню метрів до підходу... Проте, за кілька кілометрів на південь від бізнес-центру, є будівля суду, де Кріс тримає свої припаси.
- Хіба не було б логічніше, тримати їх на головній базі?- спитав Джон.
- Якщо щось піде не так і вони здетонують, нічого хорошого не чекай... Якщо ми проникнемо в суд, то зможемо знищити його припаси і йому потрібно буде відступати. 
- Далеко від суду до лабораторії?- спитав Генрі. 
- Кілька сотень метрів. До військової частини - кілометр. 
- Це може спрацювати, але треба діяти швидко,- сказав Ал,- Як тільки ви підірвете його склад, він одразу відправить людей туди, а потім до важливих точок. 
- Я з своїми солдатами підемо до військової частини,- сказав Генрі,- Джон зробить диверсію. 
- Не забувайте, що ми виграємо лише кілька хвилин та ефект неочікуваності, поки його люди перевіряють, що сталось з припасами... Я піду з Джоном...
- Ні!- категорично сказав Ал,- Ти залишишся тут, поки вони будуть робити свої справи.
- Вона мені потрібна,- сказав Джон, побачивши благальний погляд дівчини,- Я не знаю міста та не можу знати скільки вибухівки потрібно класти. 
- Пішли,- зраділа дівчина та, разом з Джоном, вийшла з кімнати.
   Вони спустились ліфтом на перший поверх та, взявши зброю та вибухівку, покинули будівлю. Сонце, яка стояло високо над горизонтом, яскраво освітлювало все довкола, тому Джон вдягнув сонцезахисні окуляри. 
- Вперше на завданні?- спитав хлопець, коли вони йшли покинутими та брудними вулицями. 
- Ні, не вперше. Я кілька разів ходила в розвідку, але нічого серйозного. Це перший раз, коли я дійсно можу допомогти. Тільки не кажи, що розвідка також дуже важлива. Мені набридло постійно слухати це від Ала.
- Розвідка дійсно важлива. Проте, набагато цікавіше знаходитись на передовій... Веди,- сказав Джон, пропускаючи дівчину вперед.