Розділ1

Мікроавтобус звернув з асфальтованої дороги на гравій і збавив свій хід. Водій нервово крутив руками кермо, лаючись на часті вибоїни. Це був спецрейс, який замовила фірма «Кельне Логістік» для довезення представників логістичних компаній на навчання. У його салоні перебувало сім пасажирів: четверо чоловіків і три жінки.

Серед них був і двадцятипʼятирічний менеджер однієї із рівненських логістичних компаній. Його звали Олег і за чотири роки роботи він вперше потрапив на подібний захід. Хлопець був дуже задоволений, що керівництво вибрало саме його. У фірму він потрапив ще під час навчання в університеті та швидко опанував навики у сфері планування та оптимізації маршрутів. Допоміг влаштуватися на роботу двоюрідний дядько, який працював у подібній компанії далекобійником. Сімʼї Олег ще не встиг створити, проживав у квартирі разом із мамою. І хоча мати постійно робила натяки на пошук достойної кандидатури в плані протилежної статі, Олег ввічливо відмовляв, мотивуючи тим, що він ще не готовий утримувати дружину. Головне зараз для нього – це  вдало побудувати карʼєру. Робота забирала багато часу, але коли випадала вільна хвилина він любив пограти в настільний теніс, а також порибалити в Усті.

Навчання спочатку мало проходити у Тернополі, в готелі «Панська Вежа», але пізніше прийшло повідомлення про зміну локації на базу відпочинку «Сонячна долина» на березі мальовничого озера, яке організатори називали Мечетне поряд із селом Тростянка за тридцять кілометрів південніше Тернополя. Мотивація була проста: поєднання праці з відпочинком, і це все на свіжому повітрі.

 Біля нього сидів його одноліток з Житомира Сашко, вони вже встигли познайомитись у Тернополі, коли чекали на цей мікроавтобус. Попереду двоє молодих дівчат, а позаду двоє старших чоловіків і жінка, яка була їхньою ровесницею. Поки автобус їхав по рівній дорозі  пасажири переглядали інформації у своїх гаджетах чи переписувалися у мессенджерах. Хтось опустивши голову і прикривши рукою рот щось пояснював колегам по роботі, які їх заміняють в цей час, а хтось відкинувши голову на спинку вдягав навушники і мовчки, закривши очі слухав попередньо скачану улюблену музику. Тепер, коли автобус почало трясти всі зазирали у вікно, спостерігаючи в яку глушину їх везуть.

Проїхавши коротку посадку із чагарників та залізничний переїзд, пасажири побачили попереду надпис «Тростянка» та перші будинки. З вигляду звичайне село із невисокими парканами, пофарбованими у зелений та білий колір, вишневими садками, лавками та розмальованими криницями біля узбіччя дороги. Кидались в очі зелені гілки на воротах та встелені лепехою подвірʼя.

- Так прикрашають будинки на Трійцю, - пояснив чоловік, який сидів обабіч Олега, - в мене дружина з Львівщини, у них теж так роблять.

Ближче до кінця вулиці всі звернули увагу на білі тканини, розвішані на деревах і воротах. Спочатку виникла думка, що хтось таким чином сушить одяг, але чим дальше по вулиці і ближче до лісу такої матерії ставало все більше і більше. Дорога врешті перейшла у грунтову і вузьку, місцями лише з однією колією для проїзду. А коли мікроавтобус попрямував до лісу і в салоні стало зовсім темно пасажирка позаду Олега, очевидно від здивування вигукнула, що можливо ми заблукали і порекомендувала водію увімкнути навігатора. У відповідь той лише криво посміхнувся.

Проїхавши біля кілометра густим і майже непрохідним лісом мікроавтобус зупинився на перехресті. Лише одна дорога від нього була встелена гравієм, на яку він і повернув. Ще через декілька метрів водій зупинився перед високими металевими воротами. Він набрав когось по телефону і за мить ті відчинились. Перед пасажирами постав двоповерховий будинок, збудований із деревʼяного бруса. Фасад будівлі був вкритий суцільним склом, а з обох боків на другому поверсі, ніби на кораблі, простягались відкриті мансарди із спадаючими світло-коричневими шторами. Розміри будинку становили не менше 500 метрів квадратних і він вражав своєю величчю і розкішшю.

На сходах стояла жінка років сорока у білій футболці та джинсах. Її фарбоване у білий колір волосся було заплетене у коротку косу, яку вона час від часу поправляла рукою.

- Вітаю. Мене звати Ліза. Я тут від імені організаторів навчання і буду з вами до кінця курсів.

- Тобто ви наш куратор? - запитав позаду чоловік, який щойно вийшов з автобуса.

- Саме так. Ми очікуємо ще на двох курсантів і тоді ваша група буде повністю укомплектована. Матимете 40 хвилин щоб поселитися, можете прийняти душ чи перепочити після поїздки. Потім о 14 00 обід і далі до 18.00 заняття. Зараз проходьте за мною, я ознайомлю вас із готелем.

Вона повернулась лицем до будівлі і скерувала рукою йти за нею.

Всередині всіх зустрічав просторий хол, який закінчувався виходом на вулицю з протилежної сторони. Пройшовши до центру приміщення Ліза зупинилась і повернулась лицем до курсантів.  

- Праворуч зал для занять, ліворуч кухня і їдальня, куди ви незабаром потрапите. Прямо перед вами вихід на вулицю, до озера. Але це пізніше. На другому поверсі знаходяться ваші кімнати. Прошу проходьте далі за мною, - Ліза швидко почала підніматися по сходах і всі рушили за нею, - Ми будемо поселяти вас по двоє. Чоловіків з чоловіками, жінок із жінками.

- Чому не навпаки, - пожартував хтось за її спиною.

Ліза не відповіла або вдала, що не чує. Вона піднялась у коридор, що розділяв другий поверх на дві частини, обабіч яких знаходилось по 3 кімнати. Праворуч поселили двох молодих дівчат, які їхали в автобусі, навпроти них Олега і Сашка.

Хлопці відразу зайняли свій номер. Кімната нагадувала собою звичайний готельний номер з двома ліжками, шафами для одягу, телевізором і окремим входом у ванну кімнату. Попереду знаходилось велике вікно і двері на балкон.

Памʼятаючи про те, що в них мало часу хлопці заходились розпаковувати свої речі та розкладати одяг.

- Я, взагалі то вперше на таких курсах, - почав розмову Олег, - дуже хотів потрапити.