Перша й остання

Чоловік вийшов із готелю «Сан-Паулу» й, привітавшись із швейцаром, що стояв обік дверей, опинився на Антоніо де Годой. Була восьма ранку. Запахи Сан-Паулу пронизували одяг. Сповнена ароматів вулиця пахла спеціями, кавою, рисом, вареною кукурудзою, гуаявою і тютюновим листям. Він багато чув про кухню Бразилії, але аж такої різноманітності не очікував. 

   Два тижні тому він прилетів з Мадрида на Чемпіонат Світу з футболу. Фотоапарат у шкіряному чохлі висів на шиї. Як репортер іспанської газети «Марка» він висвітлював чемпіонат. 

   Долоні від напруження спітніли — хотілося випити кави, щоб заспокоїти нерви. Їсти не міг. Сьогодні – важкий матч Іспанії з Уругваєм. Він обійшов міський театр, на сходах якого спали фанати, і попрямував до знайомої кав'ярні. 

   Арналду, молодий офіціант, витирав стіл. Помітив репортера у червоній сорочці з написом Espana, усміхнувся. Говорити чоловік не хотів — ще набалакається. Похапцем випив кави, кивнув Арналду, залишивчайові й рушив до стадіону Пакуемба. Швидко збиралися фанати обох команд. Чоловік дістав блокнот, кинув погляд на уругвайців і записав: «Потік людей був такий, наче футболками вони віддзеркалювали небо». Він занотовував дрібниці, клацав фотоапаратом, записував коментарі. До 14:00 виснажився – безжальне липневе сонце нагрівало місто. До матчу лишалася година. Уже не молодий, він сів під деревом і, обмахуючи обличчя газетою, пив воду. 

   Зараз він побачиться з Ліно — своїм сином-етнологом. Після закінчення університету Комплутенсе в Мадриді хлопець виграв грант на продовження навчання в Сан-Паулу. Репортер згадував, як два роки тому проводжав сина в аеропорт, звідки той через океан вирушав у Бразилію. На щастя, війна оминула їхню родину. 

   Чоловік думав про сина. Ще в Іспанії він отримав лист. Читаючи, не вірив очам, що швидко пробігли кілька рядків. Думав – жарт. Настільки космічною була звістка. Але ж ні, почерк сина. А за три дні все підтвердилося – збуджений голос Ліно по телефону розповів про мандрівку та батькову в ній роль. 

   По закінченні чемпіонату на них чекає переліт у Манаус, а звідти – довга дорога крізь ліси Амазонії до безконтактних племен. Батько допомагатиме Ліно з дослідженням, робитиме фотографії, завдяки яким його газета отримає неймовірний, резонансний матеріал. 

   Хтось стиснув його плече, і він озирнувся. Засмаглий Ліно в сонцезахисних окулярах на чорному кучерявому волоссі протягував батькові холодне пиво. Ліно. Його син. Обійнявшись, чоловіки злилися з фанатами й утворили червону річку прапорів, футболок і розмальованих облич. 
***

Через кілька днів після чемпіонату вони вилетіли в Манаус. Збиралися дощові хмари. Чоловік зазирнув у нотатник у шкіряній палітурці. Обведені цифри 2:2 засіли в голові. Іспанія посіла четверте місце. Себе він заспокоював тим, що його команда не програла майбутньому переможцю — Уругваю. А от бразильці у фіналі плакали. Він пригадував їхні обличчя, мокрі від сліз відчаю. Країна потонула в скорботі. 

   Ліно переглядав матеріали й карти. Білий серпанок стелився над джунглями, що ховалися по той бік ілюмінаторів. Темним, непрохідним лісом із дикими звірами. Чоловік молився, щоб вони не впали в ці хащі. Він полегшено видихнув, коли льотчик випустив шасі й колеса торкнулися бетонної смуги аеропорту. 

   Їх зустрів Драбан — провідник-кабокло. Метис індіансько-португальської крові, який погодився їх супроводжувати. Більшість кабокло живуть у джунглях, збирають дикі горіхи, полюють на ягуарів і рибалять. Вони неперевершені слідопити й трударі: вирощують кукурудзу, боби й маніоку. 

   Ліно підкорили сміливість та бажання Драбана допомогти навіть після того, як він зрозумів, куди й для чого вони їдуть. Витривалий і простий, Драбан схопив їхні валізи й відніс до вантажівки, запаркованої біля аеропорту. Чоловік не бачив, скільки Ліно відрахував тому реалів, проте в Драбана було щасливе, білозубе обличчя. Отже, все добре. 

   Було нестерпно спекотно й вогко. Повітря складалося з крапель, які можна було пити. Футболки змокріли в лічені секунди. Навколо — суцільні, непроглядні хащі. Зовсім скоро їм доведеться наслідувати спосіб життя мешканців дикого племені. Машина переїхала рівчак із багнюкою, чоловік скривився. 
— Ліно, ми тут не помремо від шлункових розладів? 
— Сильно не переживай, ліки я взяв. А от малярія — так, гадство. Комарів тут безліч. 
— Що означає «гадство»? Ще скажи, що від цієї зарази ти нічого не взяв. 
Ліно звів брови й, ніби зачитуючи довідник, сказав: 
— Найбільш поширеними хворобами в Амазонії є малярія, яка сягає епідемічного рівня, а також респіраторні інфекції, паразитарні інфекції, діарея й шлунково-кишкові захворювання. Туберкульоз, включно з резистентними формами, також є постійною проблемою. 
— Ліно, Богом клянуся, я тебе приб'ю, хоча ти — мій син. Ти взяв щось проти малярії? Чого шкіришся? 
— Та взяв-взяв. Є в мене хлорохін. Не вмреш, не переживай. Краще дивися на світ. А то письмо одне, безкінечні репортажі. Драбан розкаже тобі, як тут люди живуть. Ой, як вони живуть... 
  Чоловік глянув з кузова крізь вікно вантажівки на провідника. Драбану було років 35. Худий, у вусі сережка. Грубі, сильні руки порізані джунглями. 
— Ох і спека! Скільки ще їхати до міста? Чи куди ми там? 
— 14 кілометрів, потерпи. Їдемо у район Санто-Антоніо. Мій університет домовився з Serviço de Proteção ao Índio, Службою захисту індіанців, про безкоштовне поселення. Відпочинемо, зберемо речі. Наша мета — село Гуажара-Мірін в Рондонії. 
— Ронді.. що? 
— Штат Рондонія. Ми зараз в Амазонії. 
— Бляха! Так, а скільки туди їхати? Ти ж не хочеш туди йти, Ліно? Не забувай, хлопче, я трохи старший. 
Ліно вдав, що не почув. 
— Кілометрів 700 ми проїдемо, поки буде дорога. Драбан маршрут знає. Ну а далі... 

   Обличчя Ліно стало зосередженим. 

— А далі пішки. Візьмемо коней або волів, щоб транспортувати провізію. Точно я ще не вирішив. Головне, не переймайся. І не відволікай мене зараз, будь ласка. Я хочу переглянути карти. 
   Що чоловік міг сказати? Лише кивнув на знак розуміння. Його червоне, трохи простувате обличчя вкрилося краплями поту.