Глава 1

У лікарні Етліста сьогодні було надто людно.

Кіра Верлен помітила це ще біля входу. На широких кам’яних сходах сиділи двоє чоловіків у формі Легіону захисту. Один тримав перев’язану руку, другий дивився перед собою так, наче й досі бачив учорашній бій.

Усередині було ще гірше.

Коридорами поспішали лікарі й цілителі. Уздовж стін стояли додаткові лави, на яких чекали люди з перев’язаними руками, опіками та слідами магічних уражень. Кіра впізнала жінку з сусідньої вулиці. Учора вона бачила її зовсім в іншому місці — жінка бігла, притискаючи до грудей маленького хлопчика, поки легіонери стримували одну з істот.

Тепер хлопчик сидів поруч із нею.

Живий.

Кіра мала б зрадіти.

Але не могла.

— Верлен?

Вона обернулася.

До неї підійшов молодий лікар у світло-сірому халаті. Під очима залягли темні кола. Схоже, він не спав із самого нападу.

— Кіра Верлен?

— Так. Я до Уляни Верлен. Вона моя мама.

Лікар на мить замовк.

Цієї миті вистачило, щоб у Кіри похололи долоні.

— З нею щось сталося?

— Її стан стабільний.

Кіра видихнула.

— Але?

Лікар подивився на людей у коридорі, а тоді тихіше додав:

— Ви вже знаєте про джерело?

— Мені сказали тільки, що її госпіталізували після нападу.

— Тоді краще поговоримо після того, як ви її побачите. Палата двадцять сім. Другий поверх.

Кіра хотіла затримати його. Вимагати пояснень просто зараз.

Та з сусіднього коридору вже покликали:

— Лікарю Рейсе!

Він поспішив туди.

Кіра залишилася сама.

Її стан стабільний.

Вона повторила ці слова подумки кілька разів, піднімаючись сходами.

Стабільний — це добре.

Стабільний означає, що мама житиме.

Учора далеко не всім пощастило.

Перед очима знову промайнуло чудовисько.

Високе. Неприродно худе. З довгими передніми кінцівками й темною шкірою, на якій на мить спалахували бліді смуги.

Кіра вдарила його закляттям.

Істота відлетіла до стіни будинку, але майже одразу підвелася.

А потім вони відступили.

Усі.

Наче хтось подав невидимий наказ.

Легіонери кинулися слідом.

І знову нічого.

Жодного лігва.

Жодного маршруту.

Жодної відповіді на питання, куди вони зникають.

За три місяці Легіон так і не з’ясував навіть, що саме нападає на Артсентію.

Кіра зупинилася перед дверима з номером двадцять сім.

Тепер їй було страшніше, ніж учора перед чудовиськом.

Вона постукала.

— Заходь, — почувся знайомий голос.

Кіра відчинила двері.

У палаті було чотири ліжка. Два стояли порожніми. Біля вікна спала літня жінка з магічною пов’язкою навколо зап’ястка.

Уляна лежала найближче до дверей.

— Мамо.

Уляна повернула голову й усміхнулася.

— Нарешті. А я вже думала, що Легіон вирішив не відпускати тебе навіть сьогодні.

Кіра підійшла й міцно обійняла її.

— Обережніше, — тихо засміялася Уляна. — Я все-таки в лікарні.

Кіра одразу відсторонилася.

— Болить?

— Уже майже ні.

— Де тебе поранили?

Уляна відвела погляд.

— Кіро…

— Що?

Мама простягнула руку до склянки на тумбочці.

Кіра машинально подала її.

Уляна зробила ковток.

— Я не поранена.

— Тоді чому ти тут?

Мовчання.

Кіра відчула, як усередині знову наростає тривога.

— Лікар щось сказав про твоє джерело.

Уляна поставила склянку.

— Воно не пошкоджене.

— Тоді що сталося?

Уляна підняла долоню.

Кіра знала цей рух.

Ще з дитинства.

Зараз над пальцями матері мала з’явитися маленька золотава іскра. Уляна часто запалювала її замість лампи, коли заходила вночі до кімнати доньки.

Нічого.

Уляна спробувала ще раз.

Пальці ледь здригнулися.

Жодної іскри.

— Мамо?..

— Її немає.

Кіра не відразу зрозуміла.

— Чого немає?

Уляна подивилася їй просто в очі.

— Моєї сили.

Кіра сіла на край ліжка.

— Це через пошкодження джерела?

— Я ж сказала: джерело ціле.

— Тоді сила відновиться.

Уляна мовчала.

— Відновиться, правда?

— Лікарі не знають.

Кіра відчула, як щось стислося всередині.

Учора вона стояла на одній із вулиць Етліста й разом з іншими легіонерами стримувала чудовиськ.

Вона захищала місто.

А за кілька кварталів звідти одне з них дісталося до її матері.

— Що воно зробило?

— Торкнулося мене.

— І все?

— Спочатку стало холодно. А потім… — Уляна насупилася, добираючи слова. — Наче щось витягували зсередини. Не кров. Не життя. Саму магію.

Кіра стиснула кулаки.

— Ти бачила, куди воно пішло?

— Кіро.

— Мамо, це важливо.

— Я знепритомніла.

Кіра опустила голову.

Звісно.

Що вона взагалі робить?

Допитує власну матір наступного дня після нападу.

Уляна накрила її руку своєю.

— Не дивись так.

— Як?

— Наче це ти винна.

Кіра різко підняла голову.

— Я легіонерка.

— І?

— Ми мали вас захистити.

— Ви захистили Етліст.

— Не всіх.

— Усіх ніколи не вдасться захистити.

Кіра відсмикнула руку й підвелася.

— Це має мене заспокоїти?

— Ні. Але я не дозволю тобі звинувачувати себе в тому, що зробило чудовисько.

За дверима почулися швидкі кроки.

Хтось говорив про ще одного пацієнта з пошкодженим джерелом.

Кіра подивилася на маму.

— Скільки вас?

— Кого?

— Тих, у кого зникла сила.

— Не знаю. Тут є ще кілька.

Отже, Уляна не була єдиною.

Кіра вийшла в коридор і майже зіткнулася з тим самим лікарем.

— Ви хотіли поговорити зі мною.

Він кивнув.

— Так.

— Скільки людей учора втратили силу?

Лікар помовчав.

— Поки підтверджено дев’ять випадків. Ще в сімнадцяти серйозно пошкоджені джерела.

Дев’ять.

Кіра озирнулася на двері палати.