Ті що пам'ятають інше

Епілог. Після всього

Минуло кілька місяців.

Місто більше не існувало. Ні в бетоні, ні в коді, ні в пам’яті. Залишився тільки світ — справжній, сирий, новий.

І люди, які більше не прокидались у чужих тілах. Елла сиділа на пагорбі.

Попереду — поле.

За ним — струмок.

А ще далі — обрій, у якому народжувалось сонце. Поруч — книга. Її історія.

Написана вперше не для того, щоб запам’ятати, а щоб не забути себе.

— Думаєш, цього разу ми не втратимо? — спитала вона.

— Якщо втрачатимемо — будемо згадувати разом, — відповів Аліар.

Він тримав її за руку. Тепло. Несиметрично. По-справжньому.

На віддалі сміялась дитина. Їхня донька.

Така ж вільна, як повітря, яке ніколи не було написане програмою.

Вона ще не знала про цикли. І, можливо, ніколи не дізнається.

— Я колись боялася забути тебе, — сказала Елла.

— А тепер?

— Тепер я знаю: навіть якщо забуду — серце знайде.

Він усміхнувся.

— А якщо тебе не буде?

— Тоді ти згадаєш за нас обох.

Вітер проніс запах трав. Сонце піднялось вище.

Життя тривало — не тому, що хтось його програмував.

А тому, що вони вибрали залишитись.

І тепер вони пам’ятали не те, що було.

А те, заради чого варто жити.

Кінець книги “Ті, що пам’ятають інше”

Продовження — у книзі “Він пам’ятає інше”

Катя Черниш

Подобається

#695 в Фантастика
#111 в Антиутопія

Відредаговано: 12.07.2025