Ті що пам'ятають інше
Глава 22. Після
Спершу було… ніщо.
Ні голосів.
Ні світла.
Ні тіні.
Просто… спокій.
Вона розплющила очі. Небо над нею — сіро-блакитне. Справжнє. Ніякої тріщини в повітрі. Ніяких слів на стінах.
Ніякого “циклу”.
Тиша — не тривожна.
Тиша — тиха.
Елла повільно сіла.
Її пальці торкнулись землі.
Вона — тепла.
Суха.
Вперше за все життя — земля під ногами здавалася живою.
— Аліар?
Тиша.
Вона озирнулась. Нікого.
Долина, пагорби. Порожні. Ні звуків. Ні системи. Ні спостерігачів.
Вона — одна.
Вона встала.
Її тіло слухалось.
Її пам’ять — теж.
Вона пам’ятала все.
Всі цикли.
Всіх себе.
У кожному варіанті.
Але тепер…
жоден із них не мав значення.
Бо це —
вперше не варіант.
Це — реальність.
Вона пішла.
Не тікаючи.
Не шукаючи.
Просто — вперед.
І після кількох сотень кроків…
вона почула.
Голос.
— Елло.
Вона обернулась.
Він стояв на пагорбі.
Аліар.
Той самий. Справжній.
— Я думала, що…
— …я загубився? — усміхнувся він. — Я теж.
Вони підійшли один до одного.
І на цей раз — не треба було говорити.
Він торкнувся її руки.
— Це тепер…
— Справжнє, — завершила вона.
І в цю мить над горизонтом з’явилось світло. Не електричне. Не системне.
Сонце.
Реальне.
Вона прошепотіла:
— Ми вижили.
— Ні, Елло.
— Ми… почали.
#705 в Фантастика
#114 в Антиутопія
Відредаговано: 12.07.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
