Глава 20. По той бік

Вона бігла крізь місто, яке з кожним кроком ставало менш справжнім.

Будинки — розмиті.

Люди — застиглі.

Не говорили. Не кліпали.

Просто… були.

Ніби вона бігла крізь спогад, що зникав просто в неї під ногами.

— Покажіть мені вихід! — закричала Елла.

— Я знаю, що він є!

І тоді з’явилась вона. Жінка в чорному.

Довге срібне волосся. Очі — прозорі.

— Ти хочеш вийти?

— Так.

— І побачити, що було до?

— Так!

Жінка підвела руку. Поклала її Еллі на чоло.

Світ — розкрився.

Вона летіла.

Не падала. Не пливла.

Летіла крізь шари світла.

Крізь поля даних.

Крізь екрани, що миготіли.

Крізь голоси, які шепотіли “стерти…

оновити… перезапустити…”

Вона впала на тверду землю.

Пісок.

Сонце — не цифрове.

Небо — не штучне.

Перед нею — руїни. Але справжні.

І далі — ліс. Мовчазний.

Пташка пролетіла.

Пташка. Реальна.

Елла сіла. Торкнулась землі.

— Це… не місто.

— Ні, — сказала жінка в чорному, з’явившись знову.

— Це — Земля. Справжня.

— Але як?

— Всі світи, які ти знала… це — симуляції.

— Я…

— …була закрита у штучній петлі. Ти — перша, хто прорвала її повністю.

На обрії — небо розійшлось.

І вона побачила…

Купол. Огромний.

Зіткнутий із скла й світла.

А під ним — місто. Те саме.

— Воно не справжнє?

— Це — оболонка. Щоб захистити вас від правди.

— А правда?

— Світ зруйнував себе. Ви — експерименти. Пам’ятаючі.

Елла тремтіла.

Але знала — це вперше, коли вона насправді жива.

І в цю мить — почула голос:

— Елло?..

Обернулась.

І побачила його.

Аліар.

Але в формі.

Зі шрамами.

З очима — її Аліара.

— Ти справді?..

— Це я.

Він простягнув руку.

Вона не встигла торкнутись…

Система зреагувала. Купол почав стискатись.